Юридичні науки

УДК 347.9

Кондраненкова Ірина Костянтинівна

студентка

Університету державної фіскальної служби України

Полякова Анастасія Вікторівна

студентка

Університету державної фіскальної служби України

Дяченко Сергій Вікторович

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права та процесу

Університет державної фіскальної служби України

ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ ЯК ОСНОВА ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

ПРИНЦИП ПУБЛИЧНОСТИ СУДЕБНОГО РАЗБИРАТЕЛЬСТВА КАК ОСНОВА ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВЫЙ СУД В ГРАЖДАНСКОМ ПРОЦЕССЕ

PRINCIPLE OF JUDICIAL PUBLICITY AS A FUNDAMENTAL RIGHT TO A FAIR COURT IN CIVIL JUDICIARY

Анотація. Стаття присвячена дослідженню принципу публічності як основи права на справедливий суд в цивільному судочинстві, з урахуванням останніх законодавчих змін, а також рішень Європейського суду з прав людини.

Ключові слова: принцип, публічність, гласність і відкритість судового процесу, судочинство.

Аннотация. Статья посвящена исследованию принципа публичности как основы права на справедливый суд в гражданском судопроизводстве, с учетом последних законодательных изменений, а также решений Европейского суда по правам человека.

Ключевые слова: принцип, публичность, гласность и открытость судебного процесса, судопроизводство.

Summary. The article examines the principle of publicity as a basis for the right to a fair trial in civil proceedings, taking into account recent legislative changes, as well as decisions of the European Court of Human Rights.

Key words: principle, publicity, publicity and openness of litigation, litigation.

Актуальність теми дослідження. Роль принципів у функціонуванні галузі права э виключно важливою, Соскільки саме вони визначають основу відповідної галузі права і стабільний напрямок її розвитку. Враховуючи їх визначальне значення та овплив на формування галузі права та її інститутів слід прискіпливо пильнувати за їх дотриманням, оскільки порушення загальних засад призведе до овтрати стабільності та внутрішньої структури галузі права

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 03.10.2017 № 2147-VIII внесено зміни до цих кодексів, викладено їх у нових редакціях, які набрали чинності з 15.12.2017 р. Тому натепер існує необхідність подальшого дослідження сутності основних принципів справедливого цивільного судочинства в умовах законодавчих змін, адже у ст. 55 Констиутції України зазначено, що права, свободи людини і громадянина захищаються судом.

Принцип публічності судового процесу у цивільному судочинстві був предметом наукових досліджень таких вчених, як А.С. Амеліна, О.А. Беляневич, В.П. Гончар, В.В. Городовенко, І.О. Ізарова, В.В. Комаров, В.М. Кондратенко, В.А. Кройтор, А.О. Маляренко, О.О. Овсяннікова, Д.М. Притика, В.О. Работинська, Г.П. Тимченко, С.Я. Фурса, М.И. Штефантощо. Водночас, враховуючи оважливість праць зазначених авторів, на наш погляд, дослідження сучасного орозуміння принципу публічності судового процесу як основи оправа на справедливий суд, з урахуванням останніх законодавчих змін, а також рішень Європейського суду з оправ людини (далі – ЄСПЛ), є актуальним і потребує більш ґрунтовного вивчення, що і є метою цієї статті.

Виклад основного матеріалу. Справедливий судовий розгляд -багатоаспектне поняття, яке складається з низки взаємопов’язаних елементів, і озакріплене не лише у о Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. ( далі – Конвенції) [1], а й у низці інших міжнародних актів: у Загальній декларації прав людини 1948 р. (статті 8 та 10), у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 14) та в інших. Проте саме положення ч. 1 ст. Конвенції сприймаються такими, що мають «вирішальне значення для становлення концепту справедливого судочинства» [2, с. 127, 135-136].

Наприкінці мінулого століття на початку теперішнього справедливість як категорію у правосудді, почали розглядати у контексті змісту принципу верховенства права та принципу правової визначеності, який вважається одним з основних елементів верховенства права. Не останню роль у цьому зіграла Конвенція, у преамбулі якої зазначається про верховенство права як про частину загальної спадщини держав, які її ратифікували. Зважаючи на це, у коментарях, статтях, узагальненнях практики ЄСПЛ тощо акцентується увага на значенні принципу верховенства права. Зокрема у «Керівництві по статті 6 Конвенції», яке було підготовлено у 2013 р. відділом досліджень ЄСПЛ, на основі рішень ЄСПЛ зазначається, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6, має тлумачитись в світлі принципу верховенства права, згідно з яким сторони повинні мати ефективні засоби судового захисту, які б дозволили їм обстоювати їхні цивільні права [3, с. 14].

Слід зазначити, що в суспільстві, де є культура легітимації (визнання), здійснення публічної влади стає можливим тільки за умови, що її дії сприймаються громадянами як розумні і справедливі. Рішення, що не відповідають вимогам розумності і справедливості, сприймаються як нелегітимні, а правила, що базуються тільки на примусі, – як неприйнятні. Проте такий стандарт не маг залишатися тільки абстрактним принципом. Верховенство права має бути метою кожної правової системи. Інакше юридична влада стає інструментом пригнічення та корупції. Збільшуючи юрисдикцію судової влади, призначаючи на посади компетентних, непідкупних і незалежних суддів, створюючи належні гарантії діяльності, ізолюючи суддів від впливу виконавчої гілки влади і забезпечуючи суди необхідними матеріальними ресурсами для ефективного функціонування, впроваджується і в подальшому зберігається верховенство права [4, c. 113].

Враховуючи положення ст. 6 Конвенції, а також практику ЄСПЛ, вітчизняні вчені виділяють наступні основні елементи права на справедливий судовий розгляд: необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи; належна (справедлива) судова процедура; публічний судовий розгляд; розумний строк судового розгляду; розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом [5, с. 23].

Єворопейські юристи з урахуванням положень прецедентного права ЄСПЛ, яке, як вони зазначають, «грає важливу роль у встановленні мінімальних вимог кожного національного процесуального режиму», та положень ст. 6 Конвенції, виділяють фундаментальні процесуальні гарантії, які поділяють на п’ять складових: 1) доступ до правосуддя; 2) право на справедливий судовий розгляд, яке включає: а) право на змагальність судочинства; б) право на рівність сторін; в) право бути присутніми у суді; г) право на усне слухання; д) право на справедливе подання доказів; е) право на обгрунтоване рішення; 3) публічні слухання, у тому числі публічне оголошення судового рішення; 4) розгляд справи в розумний строк; 5) слухання справи незалежним та безстороннім судом, створеним за законом [6, с. 15]. У подібний спосіб виділяють гарантії справедивого судового розгляду й вітчизняні вчені [7, с. 246].

Нескладно помітити, що у запропонованих класифікаціях автори або вказують на справедливий суд, параметри якого включають, в основному, категорії, пов’язані із доказуванням та порядком встановлення судом фактів і обставин, або окремо перераховують низку прав, що є визначальними для доказування сторонами, іншими учасниками справи, фактів та обставин, на які вони посилаються з метою обгрунтування вимог чи заперечень.

По-різному можна ставитися до запропонованих класифікацій, їх елементної наповненості, але не помітити того, що права, пов’язані з доказуванням, виділяються окремо усіма дослідниками і ставляться на одне з головних місць у змісті поняття «право на справедливий суд», не можна. З огляду на викладені думки видається також, що єдність та взаємообумовленість права на доступ до правосуддя та на здійснення справедливого судочинства, є очевидною.

На проблеми, пов’язані із порушеннями конвенційних положень у сфері доказування, встановлення фактів та обставин національними судами, часто вказує ЄСПЛ у своїх рішеннях. Причому такі порушення ЄСПЛ напряму пов’язує зі справедливістю судового розгляду. Зокрема у своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що учасники процесу мають право представити перед судом ті зауваження (аргументи), які, на їх переконання, стосуються справи. Це право може бути ефективним лише у тому випадку, якщо ці зауваження дійсно почуті, тобто належним чином розглянуті у суді першої інстанції. Іншими словами, суд зобов’язаний провести належну перевірку заяв, доводів та доказів, представлених сторонами [8].

Зазначені «основні елементи» чи «процесуальні гарантії, які складають сутність понять «справедливий суд» або «право на справедливий суд, судовий розгляд», які є взаємопов’язаними, обгрунтовано вважаються цінностями, сформульованими стосовно до правосуддя у цивільних справах, стандартами, абсолютами, що мають загальнолюдське значення [9, с. 241].

У контесті необхідності дотримання національними судами України зазначених гарантій вітчизняні судді зазначають, що безумовною підставою для перегляду судових рішень національних судів є встановлення ЄСПЛ неналежної оцінки фактів національними судами, невмотивованість судових рішень, що свідчить про неналежне здійснення правосуддя і процесу доказування у конкретній цивільній справі [10, с. 256].

Безумовно, усі елементи, які включають до структури права на спредливий суд (доступ до суду, незалежний, безсторонній суд, процедурні елементи тощо [2, с. 127, 138]), мають вирішальне значення для реалізації права на судовий захист, проте для сфери доказування та встановлення фактів і обставин, переважне значення має процедурний (процесуальний) аспект, який відбиває процесуальні вимоги розгляду справи. Загалом, ст. 6 Конвенції у цілому відносять до процесуальних прав за традиційною для загальної теорії права класифікацією юридичних норм та критерієм характеру врегульованих суспільних відносин [7, с. 31], разом із тим, і у ст. 6 можна виділити положення, які є визначальними параметрами для сфери, що досліджується.

Враховуючи зміст ст. 6 Конвенції, першим та важливим серед таких процесуальних параметрів (елементів) є вимога публічного судового розгляду.

Чинне цивільне процесуальне законодавство України не оперує поняттям «публічний судовий разгляд». Як один з форматів процесуального порядку розгляду цивільних справ ч. 1 ст. 7 закріплює гласність судового процесу, яка включає усність та відкритість. Відкритість (публічність), виходячи зі змісту ст. 7 ЦПК України – право будь-якої особи бути присутньою у відкритому судовому засіданні, право фізичної особи, а також представників засобів масової інформації проводити у залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіо- запис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, встановлених цим Кодексом. Елементом відкритого розгляду справи є й прилюдне оголошення рішення (ч. 16 ст. 7) [11].

Слід зауважити, що судовому захисту прав та інтересів осіб з давніх часів притаманні риси публічності. Саме тоді особи, які зверталися до суду із вимогою вирішити їх спір, який вони не змогли вирішити між собою, виносили на загал свої вимоги та заперечення, обгрунтовані доказами.

М.Й. Штефан визначає зміст принципу публічності цивільного судочинства як правила, які надають право і зобов’язують органи прокуратури, державного управління, інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві права інших осіб, державні і громадські інтереси, а також встановлене ЦПК активне процесуальне правове становище суду. Але публічність цивільного процесу не можна розкрити за допомогою визначення прав його учасників, тим більше суду та осіб, яким сприяють здійсненню судочинства, оскільки більшість цих прав випливають із цього принципу

Принцип публічності цивільного судочинства можна розглядати в двох аспектах:

1) як організацію і здійснення судочинстваз точки зору його завдань та мети.

2) об’єкт судового захистуз точки зору захисту права громадського інтересу [12, с. 103].

Розглядаючи принцип публічності у аспекті організації і здійснення судочинства з точки зору його завдань та мети, то публічність цивільного судочинства – це межі втручання держави безпосередньо або через свої інститути у сферу приватних інтересів, у сферу приватного права. Вказаний принцип у цивільному судочинстві відбиває: заінтересованість держави та суспільства у відповідній організації судочинства для забезпечення рівного доступу сторін до правосуддя і проявляється у процесуальних інститутах, які відзеркалюють інтереси держави, а також наявність суспільного, а не приватного інтересу, тобто мова іде про інтереси держави як законодавчої влади, яка “проводить” певну суспільну політику [13, с. 61]

Публічність цивільного судочинства допустима у тій мірі, у якій вона не суперечить приватно правовій природі цивільно-правового спору та інтересам сторін.Лише у цих межах уявляється можливим говорити про певну допустимість публічності та гармонізацію, підтримку балансу між публічними інтересами держави, суспільства та інтересами приватних осіб. Тому заінтересованість держави має відбиватися у завданнях та цілях судочинства. Через такий опосередкований механізм здійснення судочинства мають досягатися публічні інтереси держави в організації цивільного судочинства [12, с. 104].

Якщо розглядати принцип публічності як об’єкт судового захисту з точки зору захисту права громадського інтересу, можемо стаерджувати, що в умовах сучасного суспільства стає реальним фактом потреба у забезпеченні захисту різних соціальних груп населення, які самі не в змозі здійснити свій захист та представляти свої інтереси у суді (мова, перш за все, йде про малозабезпечених верстви населення, які не мають рівних можливостей участі у суді, та соціально малозахищених громадян). Такий підхід дозволяє гармонічно поєднати сферу цивільного судочинства через предметну характеристику правосуддя у цивільних справах, розширюючи соціалізацію цивільного процесу [13, с. 67].

Всі члени суспільства повинні мати можливість відвідати судове засідання, передусім, тому що вони можуть стати учасником цієї або інших справ, а також тому, що процес правозастосування та правореалізації повинен проходити максимально відкрито та доступно. Всі повинні чітко розуміти, на яких підставах, із яких мотивів суд ухвалює своє рішення в конкретній справі. Тільки таким чином можна забезпечити високий рівень правосвідомості суспільства, а також суспільної довіри до цивільного судочинства як одного із основних способів захисту прав та інтересів осіб.

Слід відмітити, необхідність закріплення вільного доступу всіх осіб, інтересів яких може стосуватися дана справа, оскільки використання терміну “своя справа” є неправильним і некоректним. При визначенні кола осіб, інтереси яких може стосуватися конкретна цивільна справа, суд виходить із норм цивільного процесуального закону, судової практики та міркувань осіб, які беруть участь, але часто це не в інтересах останніх. Якщо надалі чинний процесуальний закон буде обмежувати принцип публічності, залишається тільки здогадувати- ся, як особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, зможуть про це дізнатися і скористатися своїми правами відповідно до ч. 9 ст. 6 ЦПК України [11]. Отже, потрібно забезпечити законом можливість усім особам, які виявили бажання відвідати судове засідання, бути присутнім у ньому, а також отримати інформацію про час і місце судового розгляду, склад його учасників. Інформація про учасників справи, час і місце її розгляду повинна бути доступною для громадскості, зокрема, шляхом публікації на сайті відповідного суду [14, с. 556].

Для сфери доказування у цивільному судочинстві зазначені елементи публічності (відкритості) судового процесу відіграє важливу роль так само, як і для усього провадження у цілому. Особливе ж значення мають обмеження принципу публічності, зокрема, вимога ч. 8 ст. 7 ЦПК України оголошувати такі докази як особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції лише за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України. Це обмеження стосується й дослідження звуко- і відеозаписів.

Забезпечувальним фактором відкритості (публічності) судового розгляду є сукупність процесуальних гарантій, зокрема, право на інформацію про час і місце розгляду справи, інформацію про результати розгляду справи тощо, закріплені у ст. 8 ЦПК України.

Таким чином, національне цивільне процесуальне законодавство України врегульовує конвенційний концепт «публічність судового розгляду». На запитання ж про те, чи достатньою мірою цивільне процесуальне законодавство України врегульовує відкритість судового розгляду та чи співпадає розуміння відкритості судового розгляду національними судами України та ЄСПЛ, можна зазначити наступне. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що відкритість судового розгляду спрямована на захист від таємного правосуддя, яке не підпадає під контроль громадськості, і що вона є одним із засобів збереження довіри до судів. У той самий час міжнародні акти передбачають можливість обмеження принципу транспарентності правосуддя з мотивів моралі, суспільного порядку чи державної безпеки у демократичному суспільстві в інтересах приватного життя сторін тією мірою, якою це необхідно за особливих обставин, коли публічність порушувала б інтереси правосуддя [15, 16-28]. Таким чином, у цілому ідеологія, закладена ЄСПЛ в поняття «відкритий судовий розгляд», співпадає зі змістом ст. 7 чинного ЦПК України.

Останнім часом вчені звертають увагу на те, що ЕСПЛ почав публічність судового розгляду пов’язувати з його усністю, принаймні на рівні першої інстанції, оскільки публічність втрачає будь-який сенс в умовах повністю письмового процесу, за якого сторони позбавлені можливості обмінюватися своїми усними судженнями, репліками, давати усні пояснення суду з приводу причин їх звернення [13, с. 75]. Таке розуміння ролі принципу усності у забезпеченні відкритості судового розгляду, його публічності, є логічним, а регламентація ст. 7 ЦПК України відкритості судового розгляду поряд із усністю, видається обгрунтованою.

Слід також зазначити, що публічність як відкритий процес розгляду справ краще за все характеризується визначенням у законі переліком випадків, коли можливе проведення закритого судового засідання. Підстави закритого розгляду, процесуальний порядок оголошення особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції, дослідження звуко- і відеозаписів такого самого характеру, що закріплені у ст. 7 ЦПК України, також відповідають позиціям, викладеним ЄСПЛ у рішеннях.

Висновки. Отже, стаття 6 Конвенції «Право на справедливий суд» на одне з головних місць ставить права, пов’язані з доказуванням. Основними контентами цього права є право на публічний судовий разгляд. Ідеологія, яка виражена ЄСПЛ у багатьох рішеннях щодо публічного судового розгляду, в цілому співпадає з ідеологією ст. 7 ЦПК України, яка закріплює принцип відкритості судового розгляду в сукупності з усністю.

Публічність процесу відіграє ваажливу роль не лише у контексті вільного доступу до зали судового засідання, а й як фактор, який сприяє доказуванню, реалізації змагального процесу більшою мірою, ніж це можливо у закритому судовому засіданні. Проте право на закритий розгляд справи, необхідність отримання згоди учасників процесу на оголошення особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції, дослідження звуко- і відеозаписів такого самого характеру – невід’ємні конституційні права особи на таємницю листування тощо, що гарантовані ст. 31 Конституції України, а тому обмеження принципу публічності у такому сенсі є виправданим.

Література

1. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: Міжнародний докумант від 04.11.1950. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/995_004 (дата звернення 25.11.2019).
2. Ткачук О. С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві: монографія. Харків: Право, 2016. 600 с.
3. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Beles and others v. The Chech Republlic» (Application no. 47273/99) від 12.11.2002. URL: https://www.legal-tools.org/en/browse/record/0cf233/ (дата звернення 25.11.2019).
4. Цісар Г. І., С. В. Дяченко Реалізація принципу верховенства права через призму електронного судочинства: теоретичні та практичні підходи. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції № 6. Том 1.2018. С. 111-114
5. Кучер Т.М. Теорія доведення у цивілістичному процесі: автореф. дис. … доктора юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2017. 40 с.
6. Корнелис Хендрик ван Рее. Гармонизация гражданского процесса в глобальном масштабе. Европейский гражданский процесс и исполнительное производство: сб. матер. Междунар. науч.-практ. конф., 25 марта 2011 г. / отв. ред. Д. Х. Валеев. Москва: Статут, 2012. С. 8-26.
7. Дудаш Г. І. Практика Європейського суду з прав людини: навч. посіб. 3- тє вид., стереотип. Київ: Алерта, 2016. 488 с.
8. Решение Европейского суда по правам человека в деле «Краска против Швейцарии» от 19.04.1993. Руководство по статье 6 Конвенции. Право на справедливое судебное разбирательство (гражданско-правовой аспект). 2013. URL: http://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_6_RUS.pdf (дата звернення 25.11.19).
9. Моисеев С. В. Обоснованность применения европейских правовых стандартов в российском гражданском процессе. Європейські стандарти захисту прав у цивільному судочинстві: випробування часом: матер. Міжнар. наук-практ. конф., 26 вересня 2014 р. / за заг. ред. О. С. Захарової, І. О. Ізарової. Київ: ВД «Дакор», 2014. С. 240-242.
10. Олійник А. С. Рішення Європейського суду з прав людини як підстава перегляду судових рішень судів загальної юрисдикції у цивільних справах. Європейські стандарти захисту прав у цивільному судочинстві: випробування часом: матер. Міжнар. наук-практ. конф., 26 вересня 2014 р. / за заг. ред. О. С. Захарової, І. О. Ізарової. Київ: ВД «Дакор», 2014. С. 253-258.
11. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. №1618-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. №40-41. Ст. 492.
12. Штефан А. Безпосереднє та опосередковане пізнання в судовому доказуванні. Актуальні питання державотворення в Україні: матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої Дню науки юр. ф-ту, 20 травня 2016 р. Київ: ВПЦ «Київський університет», 2016. С. 103-105.
13. Грабовська О. О. Теоретичні та практичні проблеми доказування у цивільному процесі України : монографія. Київ : Юрінком Інтер, 2018. 472 с.
14. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути: монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін.; за ред. В. В. Комарова. Харків: Право, 2016. 848 с.
15. Фулей Т. І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: наук.-метод. посіб. для суддів. 2-е вид., випр., допов. Київ, 2015. 208 с.