Евтаназія в Україні – право чи злочин

Автор:

Анотація: Дана стаття зачіпає проблему розуміння права на життя – що це, право чи обов’язок? Також вивчає міжнародного досвіду, поглядів щодо евтаназії. Чи можливе впровадження в українське законодавство такого права, як «право на смерть»? У зв'язку з процесами євроінтеграції проблема легалізації евтаназії в Україні з кожним роком набуває все більшої актуальності. Тому врегулювання такої проблеми є дуже важливим в сучасному українському суспільстві.

Бібліографічний опис статті:

. Евтаназія в Україні – право чи злочин//Наука онлайн: Міжнародний електронний науковий журнал - 2020. - №3. - https://nauka-online.com/publications/jurisprudence/2020/3/evtanaziya-v-ukrayini-pravo-chi-zlochin/

Стаття опублікована у: : Наука Онлайн No3 март 2020

Юридичні науки

Свіщев Ілля Юрійович

студент

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

ЕВТАНАЗІЯ В УКРАЇНІ – ПРАВО ЧИ ЗЛОЧИН

Анотація. Дана стаття зачіпає проблему розуміння права на життя – що це, право чи обов’язок? Також вивчає міжнародного досвіду, поглядів щодо евтаназії. Чи можливе впровадження в українське законодавство такого права, як «право на смерть»? У зв’язку з процесами євроінтеграції проблема легалізації евтаназії в Україні з кожним роком набуває все більшої актуальності. Тому врегулювання такої проблеми є дуже важливим в сучасному українському суспільстві.

Ключові слова: евтаназія, право на життя, право на смерть, обов’язок, право.

Постановка проблеми. Універсальність прав людини, їх визнання і закріплення на міжнародному та національному рівнях ставить перед сучасним суспільством підвищення вимоги щодо їх гарантування. Головним фундаментальним правом людини, що посідає особливе місце серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, є право людини на життя. Міжнародні нормативно-правові акти, які гарантують права та свободи людини, а також Конституція України визнають право на життя невід’ємним правом кожної фізичної особи, покладаючи на державу обов’язок його захищати. «Кожна людина має невід’ємне право на життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань декларує стаття 27 Конституції України. Відповідно до ст. 3 Основного Закону України «людина її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю» [1].

Саме з можливістю реалізація права на розпоряджання власним життям і правників, суспільство загалом турбує проблема евтаназія. Підвищена увага до питання останнім часом пояснюється такими чинниками, як прогрес медицини, зміни в ідеологічних орієнтирах суспільства, проблеми з наданням якісних медичних послуг і медикаментозним забезпеченням тощо. Саме цим обумовлена активізація обговорення евтаназії, як однієї найбільш невирішених і спірних питань сьогодення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання евтаназії досліджують багато науковців, зокрема: С. Бородін, Ю. Дмітрієв, А. Іванюшкін, Б. Юдін, Н. Козлова, А. Громов, Р. Стефанчук, С. Бакунин, О. Маліновський, О. Боборов, А. Зильберт, Л. Красицька, О. Капінус, С. Хімченко та інші.

Мета статті полягає у всебічному вивченню поняття евтаназії, як суспільного явища, досвіду зарубіжних країн, які легалізували евтаназію, та перспектив легалізації евтаназії в Україні.

Виклад основного матеріалу. Евтаназія (гр. «eu» – добре + «thanatos» – смерть) – умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмового оформленого клопотання пацієнта або «заяви на випадок смерті» або ж усного клопотання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть [2, c. 199].

У сучасній науці явище евтаназії класифікують залежно від способу здійснення на активну та пасивну. Активна евтаназія – це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини на її прохання з метою позбавлення її від тяжких страждань. Пасивна евтаназія – це відмова від застосування лікарських засобів і маніпуляції, допомогою яких підтримувалось життя важко хворого пацієнта за умови, що він висловив прохання не здійснювати медичне втручання.

За наміром волі виділяють добровільну, недобровільну і примусову евтаназію:

  • добровільна: евтаназія здійснюється на прохання людини, яка свідомо розуміє наслідки проведення евтаназії;
  • недобровільна: хворий через свій тяжкий стан не може висловити прохання про евтаназію, тому таке прохання висловлюється його законним представником;
  • примусова евтаназія: умертвіння здійснюється проти волі хворого, всупереч його бажанню.

Сучасне ставлення до евтаназії сформувалося під впливом двох факторія: Перше, можливості підтримувати життя невиліковно хворої людини як можна довше за допомогою сучасних медичних технологій; друге, пріоритетності прав людини.

До числа міжнародних нормативно-правових актів, які регулюють право на життя і тим самим мимовільно мають відношення до евтаназії, відносяться, зокрема, Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (зі змінами), деякими міжнародними документами медичних асоціацій, а саме Конвенцією Ради Європи 1997 р. «Конвенція по захисту прав та достоїнств людини в зв’язку з застосуванням досягнень біології та медицини: Конвенція по правах людини і біомедицині», а також інші нормативно-правові акти. Проте прямо в нормах міжнародного права питання про евтаназію не врегульовано, хоч у 1987 р. 39-я Всесвітня Медична Асамблея у Мадриді прийняла Декларацію про евтаназію. Текст документу говорить: «Евтаназія, як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання самого пацієнта чи на підставі прохання його близьких, не етична. Не виключає необхідності шанобливого ставлення лікаря до бажання хворого не перешкоджати перебігу природного процесу помирання в термінальній фазі захворювання» [3]. Щодо законодавчого регулювання евтаназії в Україні необхідно зазначити, що під час підготовки однієї з перших редакцій Цивільного кодексу України (далі – ЦК) були спроби легалізувати пасивну форму евтаназії. Однак в остаточному варіанті ЦК вони не буди запровадження законодавцем. Відповідно до змісту положень ч. 4 ст. 281 ЦК України забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя» [4]. Сьогодні в Україні заборона евтаназії також міститься в ст. 52 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров’я», де «медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань» [5]. Будь-які форми евтаназії суворо караються законодавством України підпадають під ст.115 Кримінального кодексу як умисне вбивство, проте моніторинг суспільної думки не є настільки категоричним. За результатами останнього громадського опитування, присвяченого цій проблемі, серед 1 тис. респондентів різних регіонів України було встановлено, що проти евтаназії виступають лише 37,1% респондентів Головними аргументами, на які посилаються прихильники евтаназії, є:

  • евтаназія все одно існує поза правовим полем, тому спеціальне законодавство дозволить контролювати цей процес;
  • безнадійно хвора людина може виступити в якості донора органів для людей, котрим життєво-необхідною є трансплантація;
  • людина має невід’ємне право на життя, отже право розпоряджатись ним за власною волею також належить їй;
  • головною метою евтаназії є припинення страждань хворого;
  • заборона евтаназії є неконституційним актом, який суперечить принципу забезпечення людської гідності (ст. 28 Конституції України передбачає, то кожен мас право на повагу до його гідності).

На сьогодні евтаназія застосовується в багатьох країнах, незалежно від того, дозволена вона законом чи ні. Існує ряд країн, де евтаназія легалізована і досить широко використовується. Першопрохідцем стосовно законодавчого закріплення права на евтаназію є штат Каліфорнія в США, де в 1977 році було прийнято Закон «Про право людини на смерть». Наслідуючи приклад Каліфорнії, евтаназію було дозволено в штаті Орегон при дотриманні ряду обов’язкових умов і ретельному контролі. Самогубство при лікарському сприянні спеціально не переслідується і не карається за законодавством штатів Північної Кароліни, Юти, Вайомінгу. Цікавою є практика Індіани: на його території діє так званий прижиттєвий заповіт, в котрому пацієнт офіційно підтверджує свою волю про те, щоб його життя не продовжувалось штучним шляхом при певних обставинах. В 2002 році в Нідерландах прийнято «Закон про припинення життя за бажанням чи допомогу в самогубстві». Варто зазначити, що Нідерланди є єдиною країною в світі, де право на здійснення евтаназії належить не лише медичним працівникам, а й може здійснюватись самостійно за допомогою лікарів, а саме в частині надання хворому на його прохання препаратів, що скорочують життя. Також є ряд країн (Швеція, Фінляндія, Швейцарія), які не визнають протизаконним «припинення безкорисної підтримки життя», тобто фактично дозволяють пасивну евтаназію.

Також важливим є факт категоричної відмови від прийняття подібного закону Великою Британією та Японією (хоч згодом суд встановив умови, за яких евтаназія є можливою), оскільки ці країни входять до країн «Великої вісімки» і мають значний вплив на міжнародній арені. В багатьох країнах світу евтаназія знаходиться поза правовим регулюванням, але в кримінальних кодексах цих країн передбачено більш м’яке покарання, ніж за умисне вбивство (обов’язковою умовою є категоричне прохання невиліковно хворого позбавити його життя).

Хоча в наведених вище державах легалізована процедура евтаназії, у більшості державах вона заборонена. Кримінальним кодексом Італії, Грузії, Узбекистану, Норвегії, Угорщини передбачена кримінальна відповідальність за здійснення евтаназії. Наприклад, у законодавстві Норвегії є певна стаття, яка передбачає покарання за виготовлення препаратів, що призвели до вбивства. В інших країнах світу евтаназія знаходиться взагалі поза межами правової легалізації.

Аналіз законодавчого досвіду зарубіжних країн показує, що більшість країн світу кваліфікують евтаназію як злочин проти життя, але варто також звернути увагу на те, що громадськість зарубіжних країн поступово приймає евтаназію.

На мою думку, заборона евтаназії є обмеження права на життя, кожна людина повинна самостійно обирає – яким чином жити, де та до яких пір. Чи є гуманним притягувати особу, яка звільнила тяжко хворого пацієнта від нестерпних страждань? Тому й Україні потрібно створити законодавство та нормативно врегулювати питання евтаназії, вони повинні вказати хто, яким способом, за яких обставин і на яких підставах, може здійснювати, або сприяти здійсненню права людини на «легку смерть».

Міжнародне право, як і національне право держав, стикається з проблемами, які полягають у тому, що неможливо належним чином визначити правомірність здійснення евтаназії, існує ймовірність зловживань з боку медичного персоналу, а також можливість.

Враховуючи вище перераховані фактори, міжнародну практику, а також те, що на сучасному етапі розвиток медицини дозволяє активно боротись з патологічними станами, лікування яких ще не так давно було досить проблематичним, я вважаю, що необхідно закріпити в національному праві норми, які б регулювали питання евтаназії. У даному випадку під регулюванням права на евтаназію я розумію закріплення в нормативна правових актах заборони «допомога в самогубстві». Але дозволити евтаназію у виключних моментах, коли страждання особи є нестерпнім та коли пацієнт знаходиться в непритомному стані велику кількість часу та не має шансу на покращення його самопочуття. Потрібно передбачити перелік умов та особливостей проведення евтаназії в окремих виняткових випадках.

Висновок. Отже, у зв’язку з процесами євроінтеграції проблема легалізації евтаназії в Україні з кожним роком набуває все більшої актуальності. Узаконення евтаназії має свої переваги, зокрема припинення страждань невиліковно хворих людей, можливість для таких пацієнтів стати донором для інших та повна реалізація права людини на життя, адже в іншому випадку право на життя перетворюється в обов’язок жити. Однак в умовах сучасної суспільно-політичної та економічної ситуації в Україні, порушувати питання про легалізацію евтаназії недоречно, оскільки це призведе до великої кількості зловживань у суспільстві та може стати зброєю в руках деяких людей. Також це питання не може мати позитивного вирішення зважаючи на неготовність українського суспільства розглядати його в усій сукупності факторів, серед яких чи не найвагомішими є недостатність використання ресурсів сучасної медицини, низький рівень довіри до медичної сфери і зміна моральних парадигм.

Література

  1. Конституція України від 28 червня 1996 року№ 30. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.
  2. Ворона В. А. Право на евтаназію як складова права людини на життя/ В. А. Ворона // Право України. – 2010. – № 5. – С. 199-205.
  3. Гайдайчук І.В. Право людини на евтаназію: міжнародноправове закріплення та практика / І. В. Гайдайчук// Право України. – 2015 р. URL:http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/6023/Gaidaichuk.pdf?seq
  4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (із змінами і доповненнями) // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15
  5. Основи законодавства України про охорону здоров’я: від 19.11.1992р. // Відомості Верховної Ради. – 1993. – № 4. – Ст. 19.

Перегляди: 539

Коментарі закрито.

To comment on the article - you need to download the candidate degree and / or doctor of Science

Підготуйте

наукову статтю на актуальну тему, відповідно до роздлів журналу

Відправте

наукову статтю на e-mail: editor@inter-nauka.com

Читайте

Вашу статтю на сайті нашого журналу та отримайте сертифікат