Юридичні науки

УДК 341.1/8

Павлова Юлія Володимирівна

студентка спеціальності Міжнародне право

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

КОНФЛІКТ ПРИНЦИПУ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ТА ПРАВА НАЦІЙ І НАРОДІВ НА САМОВИЗНАЧЕННЯ

Анотація. У науковій статті розглянуто нормативне закріплення принципу територіальної цілісності та права націй і народів на самовизначення, а також здійснено ґрунтовний аналіз їх змісту, виокремлено проблемні аспекти реалізації права на самовизначення у сучасних реаліях та визначено проблеми взаємодії принципу територіальної цілісності та права націй і народів на самовизначення та вирішення конфлікту між ними.

Ключові слова: принципи міжнародного права, територіальна цілісність, суверенна рівність держав, право на самовизначення, нація, суверенітет.

Як принцип територіальної цілісності, так і право націй та народів на самовизначення є базовими постулатами міжнародного публічного права. З огляду на це, особливого значення набуває питання взаємодії цих двох категорій як складових державного суверенітету, що з точки зору політичної практики викликає невідповідність норм міжнародного права реаліям, що стає причиною розвитку міжнародних конфліктів.

Територіальна цілісність, як фундаментальний принцип міжнародного права, що забезпечує існування міжнародної спільноти держав та збереження миру, була вперше проголошена Статутом Ліги Націй. Пізніше цей принцип було закріплено у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй 1970 року та Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року. Відповідно до вищезгаданих документів зміст принципу територіальної цілісності передбачає утримання держав від застосування сили чи погрози її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави; зобов’язання поважати територіальну цілісність держав та зберігати її від зовнішнього вторгнення, а у разі нападу або загрози нападу вживати дій щодо поновлення такого зобов’язання; утримання від перетворення територій інших держав на об’єкт воєнної окупації або застосування інших силових заходів на порушення норм міжнародного права [3].

Зміст принципу територіальної цілісності у сучасному міжнародному праві є абсолютним і створює базу для забезпечення державою свого зовнішнього суверенітету, та, відповідно, обов’язок інших держав утриматися від будь-якого зовнішнього втручання. Таким чином, загалом можна стверджувати, що оскільки принцип територіальної цілісності розглядається через призму обов’язків інших держав утримуватися від визначеного переліку негативних дій, то розуміння змісту принципу територіальної цілісності у існуючих нормативно-правових актах обмежується регулюванням зовнішньополітичних відносин між державами.

Так, хоча міжнародне право, з одного боку, і захищає територіальну цілісність держав, та їх політичну, національну єдність, з іншого боку воно закріплює свободу націй та народів на самовизначення. У Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р. закріплюється, що «в силу принципу рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право відповідно до положень Статуту» [2]. Водночас зазначається, що положення цього принципу не повинні тлумачитися як такі, що санкціонують або заохочують будь-які дії, що могли б призвести до розчленування, часткового чи цілковитого порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав [2].

Подібне положення щодо взаємодії принципу територіальної цілісності та реалізації права на самовизначення містить і Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, яка вимагаючи «поважати принцип рівноправності і самовизначення всіх народів», одночасно стверджує, що «будь-яка спроба, спрямована на те, щоб частково або повністю зруйнувати національну єдність і територіальну цілісність країни, несумісна з цілями і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй» та всі держави повинні поважати «суверенні права всіх народів і територіальну цілісність їх держав»[1].

Розглядаючи становлення поняття права на самовизначення, неможливо не звернути увагу на те, що це право було первинно задекларовано в кінці 20 століття, тобто саме в той час, коли процес розпаду могутніх колоніальних імперій досяг апогею. Зміст права народів та націй на самовизначення стосувався прагнення світової спільноти до надання колоніям та іншим не самоврядним територіям, що століттями перебували під владою метрополій, права самостійної організації власного національного життя, в тому числі до утворення незалежної держави.

У зв’язку з цим проблемним постає питання застосування даної норми до постколоніального суспільства, адже фактично межі застосування та зміст поняття розширився, а власне норма не була ні поширена, ні конкретизована, що ставить під сумнів доцільність її застосування. Уточнення потребує і питанням є суб’єкта права на самовизначення. Норми міжнародного права з цього питання, свідчать про вживання терміну «народ» та «нація» як суб’єктів-носіїв такого права, проте відповідні дефініції та чіткий перелік ознак таких суб’єктів не наводиться, а системний аналіз змісту міжнародно-правових норм свідчить про те, що не кожен народ та нація може бути суб’єктом права на самовизначення.

Відповідно до Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй території колоній або інших несамоврядних територій має статус, окремий і відмінний від статусу території керуючої нею держави, до тих пір, поки народ даної території не реалізує своє право на самовизначення [2]. Тож, виходячи з даного положення при вирішенні проблеми визначення суб’єкта права на самовизначення, варто розмежувати реалізацію права на самовизначення через створення самостійної, незалежної держави та інші способи реалізації такого права, що включають утворення автономії, приєднання до незалежної держави або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом. Необхідність такого розмежування зумовлена насамперед тим, що здійснення народом самовизначення шляхом утворення незалежної держави може здійснюватися лише один раз і лише чітко визначеним переліком суб’єктів, а саме: народами колоній та інших не самоврядних, поневолених територій. А за невідповідності умовам суб’єктного складу, акт створення такої держави буде розглядатися, як розчленування, часткове чи повне порушення територіальної цілісності чи політичної єдності держави, і, відповідно, суперечитиме нормам міжнародного права. А суб’єктами реалізації права на самовизначення через інші форми може бути будь-який народ, незалежно від свого політичного статусу, чисельності, рівня розвитку чи інших ознак.

При відповіді на ключове питання пріоритетності, увагу звернути слід звернутися до тексту Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі, відповідно до якого всі принципи, викладені у ньому (включаючи принцип територіальної цілісності та право на самовизначення, «мають першорядну важливість, і будуть однаково і неухильно застосовуватися при інтерпретації кожного з них з урахуванням інших» [3]. Виходячи з цього, зрозуміло що такі два принципи міжнародного права можуть і повинні взаємоіснувати без необхідності визначення пріоритетів: як територія, так і влада, що здійснюється народом, як вираження права на самовизначення є необхідними ознаками існування будь-якої держави. Поєднання цих двох принципів вказує на те, що право кожної держави на територіальну недоторканність, спирається безпосередньо на згоду нації та народу, як джерела влади країни. Тож, співвідношення права націй та народів на самовизначення та принципу територіальної цілісності теоретично не створює бази для конфлікту норм, оскільки принцип територіальної цілісності відноситься до сфери міждержавних відносин і покликаний захистити територіальну цілісність і національну єдність держав від зазіхань ззовні, з боку іноземної держави, в той час як принцип самовизначення це невід’ємне право вільно визначати свій політичний статус, а також свій економічний, соціальний і культурний розвиток. 

Література

1. Декларація про надання незалежності колоніальним державам та народа. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_280
2. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_569
3. Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_055