Міжнародно-правова база участі міжнародних організацій у вирішенні конфліктів: короткий аналіз

Автор:

Анотація: Із самого початку існування формату міжнародних організацій одним з їх ключових завдань було медіація та врегулювання конфліктів. На первинних етапах дана функція скоріше виконувалася ad-hoc, але вже в 1990-х роках назріла необхідність формальної інституціалізації даних практик. Результатом такого запиту стало створення “доповіді Брахімі” та “Порядку денного для миру”, які на сьогодні стали ключовими міжнародними документами для інструменталізації участі міжнародних організацій у врегулюванні конфліктів.

Бібліографічний опис статті:

. Міжнародно-правова база участі міжнародних організацій у вирішенні конфліктів: короткий аналіз//Наука онлайн: Міжнародний електронний науковий журнал - 2020. - №8. - https://nauka-online.com/publications/politology/2020/8/mizhnarodno-pravova-baza-uchasti-mizhnarodnih-organizatsij-u-virishenni-konfliktiv-korotkij-analiz/

Стаття опублікована у: : Наука Онлайн No8 серпень 2020

Політологія

УДК 341.1:327.5/.7](045)

Краєв Олександр Валерійович

магістр міжнародних відносин

Інституту міжнародних відносин

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА БАЗА УЧАСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИРІШЕННІ КОНФЛІКТІВ: КОРОТКИЙ АНАЛІЗ

Анотація. Із самого початку існування формату міжнародних організацій одним з їх ключових завдань було медіація та врегулювання конфліктів. На первинних етапах дана функція скоріше виконувалася ad-hoc, але вже в 1990-х роках назріла необхідність формальної інституціалізації   даних практик. Результатом такого запиту стало створення “доповіді Брахімі” та “Порядку денного для миру”, які на сьогодні стали ключовими міжнародними документами для інструменталізації участі міжнародних організацій у врегулюванні конфліктів.

Ключові слова: міжнародні організації, постконфліктне врегулювання, міжнародні конфлікти.

Важливими міжнародними орієнтирами у справі встановлення миру та врегулювання конфлікту є положення доповіді генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі “Порядок денний для миру”  та Доповідь Групи з питань миротворчості ООН (також відома як “доповідь Брахімі”). Саме спираючись на них світова спільнота багато в чому і будувала свою відповідь на загрози зростання насильства. При більш детальному аналізі також можливо зробити припущення, що певні з наведених далі в цій статті інструментів постконфліктного врегулювання вже стали класичними та багато в чому частиною унормованої практики реагування деяких міжнародних організацій на конфлікти. Хоча їх універсальність важко поставити під сумнів, проте в багатьох випадках вони не зіграли відведеної їм ролі саме через їх стандартизований характер, який дозволяв нехтувати певними місцевими особливостями. В конфліктах, які стосуються точкових питань ідентичності, соціального розколу чи етнічних питань, самі ці місцеві особливості – до прикладу, історична еволюція відносин між місцевими громадами, етно-лінгвістичні особливості двох споріднених соціумів, негативні особливості постколоніальної демаркації кордонів, т.д. – є ключовими для розуміння та деконструкції конфлікту [1].

Згадані документи важливі для  розгляду даного питання, бо саме у них було покладено розширене розуміння міжнародного втручання у врегулювання конфліктів та нові підходи до консолідації заради стабільного миру. Крім того, в Порядку денному вперше подається визначення “постконфліктного врегулювання” в трьох вимірах:

  1. Постконфліктне врегулювання як заходи з виявлення та підтримки інституцій, які мають за мету посилення та укріплення миру заради попередження відродження конфлікту [2 , Розділ 2, пункт 21];
  2. Постконфліктне врегулювання як цільові спільні проекти, в яких разом задіяно дві або більше держав у взаємовигідному для них проекті, який не лише допомагає соціальному та економічному розвитку, але і стає ключовим для підтримання миру в даному конкретному випадку [2 , Розділ 6, пункт 56];
  3. Постконфліктне врегулювання як засіб підсилення відчуття безпеки та заохочення сторін конфлікту до мирного відновлення їх суспільств [2, Розділ 6, пункт 58].

Загалом, “Порядок денний для миру” визначив напрямок та основні віхи розвитку дебатів щодо постконфліктного врегулювання та миротворчості в форматі Організації Об’єднаних Націй. Робився наголос на необхідності широкого залучення усіх зацікавлених та уражених сторін для мітігації можливих наслідків конфлікту, яке саме по собі надавало центральну роль радше гуманітарним, соціальним та економічним, а не військовим чи політичним чинникам. Звісно, не треба вважати, що подібне розширення врегулювання стало абсолютним ухилом в сторону  т.зв. м’якої сили – скоріше, м’яка сила як вторинний елемент улагодження конфліктів здобула своєрідне оформлення у сучасній структурі глобальної дипломатії.

В свою чергу, доповідь Брахімі знакова тим, що виділяє наступні шість ключових компонентів будь-якої стратегії постконфліктного врегулювання:

  1. Активне залучення місцевих груп (партій, громад, т.п.) для створення спільних проектів, націлених на швидкий результат, задля реального підвищення рівня життя місцевого населення;
  2. Проведення вільних, демократичних виборів;
  3. Реформування поліції та місцевої системи правосуддя відповідно до міжнародних стандартів;
  4. Встановлення та підтримання культури поваги до основоположних прав людини у новостворених інституціях;
  5. Роззброєння, демобілізація та реінтеграція в суспільне життя колишніх учасників бойових дій;
  6. Розробка координованого стратегічного фреймворку для усіх аспектів постконфліктного врегулювання [3].

Важливість цього документа лежить в наголосі на необхідності застосування довготермінових проектів, які мають закласти фундамент для безконфліктного існування. Основною точкою тиску, відповідно, визначаються першопричини існування конфліктної ситуації, і їх нівелювання та перспективне абсолютне усунення мають бути основними наративами усіх можливих проектів. Знову, як і в Порядку денному для миру, особливий акцент ставиться на спільних проектах сторін конфлікту для створення взаємозалежного та взаємопов’язаного середовища. В той же час порядок імплементації таких заходів має залишатися гнучким – як показує досвід багатьох конфліктів, найяскравішим кейсом з яких виступає Північної Ірландії, де саме імплементація п’ятого пункту (роззброєння, демобілізація та реінтеграція в суспільне життя колишніх учасників бойових дій) стало базисом, на якому вдалося побудувати функціональну роботу інших пунктів [4].

Література

  1. Neil Jarman. The Challenge of Peace Building and Conflict Transformation: A Case Study of Northern Ireland / Neil Jarman // Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal. – 2016. – №2. – С. 129–146.;
  2. Boutros Boutros-Ghali. An Agenda for Peace Preventive diplomacy, peacemaking and peace-keeping. Report of the Secretary-General pursuant to the statement adopted by the Summit Meeting of the Security Council on 31 January 1992. [Електронний ресурс] / Boutros Boutros-Ghali // United Nations Official Website. – 1992. – URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/A_47_277.pdf;
  3. Report of the Panel on United Nations Peace Operations [Електронний ресурс] // United Nations Documents. – 2000. – URL: https://undocs.org/A/55/305;
  4. Policy paper: The Belfast Agreement [Електронний ресурс] // UK Government. – 1998. – URL: https://www.gov.uk/government/publications/the-belfast-agreement.

Перегляди: 412

Коментарі закрито.

To comment on the article - you need to download the candidate degree and / or doctor of Science

Підготуйте

наукову статтю на актуальну тему, відповідно до роздлів журналу

Відправте

наукову статтю на e-mail: editor@inter-nauka.com

Читайте

Вашу статтю на сайті нашого журналу та отримайте сертифікат