Юридичні науки

УДК 343.2(4)

Михайлів Дмитро Степанович

студент інституту прокуратури та кримінальної юстиції

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

ІНСТИТУТ ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

Анотація. Статтю присвячено аналізу заохочувальних норм кримінально-виконавчого (пенітенціарного) права європейських та інших країн щодо застосування заохочення до засуджених.

Ключові слова: заходи заохочення, засуджені, європейський досвід, умовно-дострокове звільнення, пенітенціарні установи. 

Постановка проблеми. Проблема підвищення ефективності заохочувального впливу, зокрема шляхом застосування заохочувальних інститутів, до осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі, обумовлена чималою кількістю чинників соціального, теоретичного, законодавчого і практичного характеру. У соціальному плані необхідність дослідження заохочувальних інститутів пов’язана з тим, що такі позитивні стимули є важливим засобом соціальної адаптації осіб, які звільняються від відбування покарання у вигляді позбавлення волі. У теоретичному плані їхній розгляд має важливе значення в розрізі подальшої розробки теорії кримінально-виконавчого права, визначення концептуальних основ розвитку цих інститутів. Загальновідомо, що теорія мотивації будується на двох основних поняттях «потреби» та «винагорода», яка у кримінально-виконавчих відносинах виступає в ролі стимулу, у значенні засобу впливу на людину в формі покарання чи заохочення, так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини. Викладене засвідчує, що в сучасній науці кримінально-виконавчого права закріплення, застосування і розвиток заохочувальних інститутів є комплексною теоретико-правовою та прикладною проблемою, вирішення якої є важливим завданням теорії кримінально-виконавчого права. Тому дослідження законодавства держав зарубіжжя з цього питання та імплементація окремих положень у кримінально-виконавче законодавство та практику виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі є одним із напрямів удосконалення кримінально-виконавчої системи України.

Мета. Аналіз законодавства європейських країн із застосування заохочень до засуджених осіб, що дозволить запропонувати шляхи удосконалення і зміни кримінально-виконавчої системи України, зокрема, шляхом імплементації норм права демократичних країн Європи в законодавство нашої держави.

Аналіз наукових досліджень. Проблемами підвищення ефективності заохочувального впливу займалися чимало вчених-юристів, представників і теорії права, і галузевих юридичних наук, зокрема Т. А. Денисова, О. Г. Колб, В. Я. Конопельський, В. О. Меркулова, А. С. Михлін, В. І. Селіверстов, В. М. Трубніков, Г. С. Резніченко та інші. Найчастіше цю проблему розглядали як складову інших, більш загальних, питань виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі: з’ясування змісту й сутності покарання та його цілей; попередження протиправної поведінки в місцях позбавлення волі; підстав для індивідуалізації та диференціації виконання покарання; підготовки засуджених до звільнення; особливостей виконання покарання у вигляді позбавлення волі щодо засуджених жінок тощо.

Виклад основного матеріалу. Передусім, досліджуючи інститут заохочень в інших державах, доцільно буде почати з аналізу тих заходів заохочення, які не передбаченні, але, без сумніву, становлять певний інтерес для кримінально-виконавчого законодавства України. Так, згідно з Кримінально-виконавчим кодексом Польщі до засуджених осіб можуть застосовуватися такі види заходів заохочення: дозвіл на короткострокове побачення без присутності представника адміністрації; дозвіл на побачення в окремому приміщенні; дозвіл на проведення тривалого побачення за межами установ виконання покарань на період до 30 годин; виїзд за межі виправного закладу до 5 днів; дозвіл на участь у культурно-освітніх, фізкультурних і спортивних заняттях; дозвіл на передачу подарунка особі, яку вказав засуджений; дозвіл на побачення у своєму одязі; дозвіл на телефону розмову за рахунок установи виконання покарань; дозвіл на отримання додаткової посилки [1]. Також слід дожати, що усі заходи заохочення, передбачені у кримінально-виконавчому законодавстві Польщі, застосовуються до засуджених за хорошу поведінку під час відбування покарання. Отже, мета інституту заохочень у цій країні – стимулювання засудженого до кращої поведінки (ст. 137, 138 КВК Польщі). Відповідно до ст. 137 КВК Польщі такі види заохочення, як дозвіл на побачення за межами установи виконання покарань з близькою людиною чи людиною, яка заслуговує на довіру, на період, що не перевищує 30 годин, і дозвіл на вихід за межі установи без нагляду на строк, що не перевищує 14 днів, можуть бути використані, якщо поведінка засудженого під час відбування покарання була такою, яка не викликає сумніву стосовно того, що, знаходячись поза межами установи виконання покарань, засуджений буде дотримуватися правопорядку. Варто зауважити, що однією з підстав, за наявності якої може бути застосований один із вищеназваних видів заохочень, виступає наявність половини відбутого строку покарання. Найвищий захід заохочення, який також використовується після відбуття половини строку покарання, – це умовно-дострокове звільнення. Так, згідно з п. 3, 4 ст. 55 КВК Польщі дозвіл на застосування до засудженої особи заохочення у виді виїзду за межі виправного закладу на строк до п’яти днів надає пенітенціарний суддя [2]. Застосування заходів заохочення, зокрема, у виді відпусток та разових виїздів за межі установ, є важливим засобом ресоціалізації засуджених і дуже широко відомий в європейських країнах. Наприклад, у Швейцарії короткострокова або довгострокова відпустка (тобто вихід засудженого за межі установи виконання покарань) є певним засобом реінтеграції засуджених у суспільство і належить до головних елементів прогресивної системи виконання покарань. Керівництво виправних установ має право відпускати засуджених у так звані «цільові відпустки» для вирішення важливих сімейних та інших особистих проблем. Однак їх тривалість не може бути більше 16 годин. Схожою є система надання відпусток у Нідерландах, до речі, її можна назвати найліберальнішою. Адміністрація виправних закладів може звільняти камери для нових ув’язнених, надаючи домашні відпустки, розриваючи виконання вироку або достроково звільняючи менш небезпечних злочинців [3, с. 171–173]. Цікавим є досвід Федеративної Республіки Німеччини. Особливістю пенітенціарної системи цієї держава є те, що нормативні акти, які регламентують діяльність пенітенціарних установ, не тільки відображають принципи, норми і стандарти міжнародних документів у галузі виконання і відбування покарання, а й передбачають, що самі установи можуть брати участь у підготовці проекту майбутньої міжнародної конвенції, що врегульовують пенітенціарні проблеми (ст. 335–336). З огляду на побудову та поводження із засудженими, на демократичні принципи та окремі інститути пенітенціарна система Німеччини є унікальною і визнаною в Європі. Про це свідчить історичний шлях, що пройшла ця держава [4, с. 333]. Нині правове регулювання виконання кримінальних покарань у Німеччині здійснюється Кримінальним кодексом від 15 травня 1971 р. (у ред. від 13 листопада 1998 р.) і прийнятим у березні 1976 р. Законом «Про виконання покарання у виді позбавлення волі та заходи виправлення і безпеки, що виражаються в позбавленні волі». Не менший інтерес представляє досвід Швейцарії, де особи, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, які відбули 10 років і продемонстрували хорошу поведінку, можуть бути переведені до установи значно нижчого рівня безпеки, навіть до відкритих установ. У цілому за КК Швейцарії всі засуджені, які відбули щонайменше половину покарання, переводяться до відкритих установ, але обов’язковою умовою є наявність правослухняної поведінки [5, с. 15]. Слід зазначити, що в КВК України також є статті, які передбачають і зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі (ст. 100), і переведення таких засуджених (ст. 101). Однак ці норми не входять до змісту ст. 130 КВК, яка визначає систему заходів заохочення для засуджених до покарання у виді позбавлення волі, а розміщені по всьому нормативно-правовому акту. Натомість за кримінальним законодавством Швейцарії переведення засуджених із установ закритого типу у відкриті є обов’язковим етапом відбування покарання. І такий вид заохочення застосовується до засуджених, які позитивно себе проявили під час відпусток. У відкритих установах діє особливий режим, основна мета якого – найменше спричинення страждань засудженому у зв’язку з його ізоляцією від суспільства (сім’ї, друзів). Відкриті пенітенціарні установи багато в чому нагадують наші виправні центри. Такі заклади є в кримінально-виконавчих системах США, Швеції, Данії, Німеччини, Великої Британії та інших держав. У відкритих установах виконання покарань передбачений менш суворий режим, ніж у звичайних, велика увага приділяється індивідуальній роботі із засудженим, зокрема, за допомогою методів психотерапії, можливе вільне пересування по території без нагляду, дозволяється виїзд за межі пенітенціарної установи [6, с. 280]. В англійській пенітенціарній системі засуджені можуть бути переведені до установи виконання покарань меншого ступеня безпеки, якщо робиться висновок про те, що така засуджена особа не є суспільно небезпечною і не схильна до втечі. Для цього працівниками пенітенціарних установ постійно збирається інформація, джерелами останньої є особові справи, різного роду запити, медичні довідки, тобто здійснюється досить ретельне вивчення засудженого шляхом різноманітних тестувань та опитувань [6, с. 22]. Прогресивна система у британських в’язницях побудована таким чином, що засуджені залежно від поведінки можуть переводитися з однієї установи до іншої, тобто особи, засуджені за різні за ступенем тяжкості злочини чи на різні строки покарання, навіть довічно, утримуються спільно і впливають один на одного. Для вітчизняної пенітенціарної системи це не зовсім прийнятна ситуація, адже традиційно вважається, що засуджені з більшим кримінальним досвідом можуть негативно впливати на інших осіб. Тоді як опитаний персонал пенітенціарних закладів Англії зазначає, що такі засуджені здійснюють позитивний вплив на інших [6, с. 46]. В Ізраїлі засуджена особа також за хорошу поведінку може бути переведена в категорію «розконвойованої». Така особа має право влаштуватися на роботу за межами пенітенціарної установи. Після ранкової перевірки йти з установи виконання покарання, але обов’язково повернутися до вечірньої перевірки [7, с. 62]. Дуже цікавим є той факт, що в Німеччині до осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі, також може бути застосоване умовно-дострокове звільнення. Так, суд може винести рішення про застосування до такої засудженої особи умовно-дострокового звільнення, якщо ув’язнений відбув п’ятнадцять років позбавлення волі. Як бачимо, тяжкість злочину не впливає на можливість застосування найвищого виду заохочення, якщо засуджений відбув дві третини призначеного покарання, не порушує інтереси суспільної безпеки, тобто він може сподіватися на дострокове звільнення. Іспитовий строк у такому випадку становить п’ять років. Висновки та перспективи подальших досліджень. Зарубіжний досвід може і повинен стати деяким орієнтиром на шляху удосконалення вітчизняної кримінально-виконавчої системи, яка, не втрачаючи своєї національної індивідуальності, великого позитивного досвіду, має розвиватися в руслі світових процесів.

Висновок. Загалом, на підставі аналізу комплексу заохочувальних інститутів, регульованих пенітенціарним законодавством зарубіжних держав, видається доцільним сформулювати певні висновки. В зарубіжному законодавстві досить чітко регулюється система різних видів заходів стимулювання правослухняної поведінки засуджених, яка дає змогу системно та послідовно змінювати умови відбування покарання з жорстких на дещо м’якші. Ця система складається з різних видів заохочення, зміст та сутність яких різниться залежно від того, чи є ці заходи разовими, чи постійними (полегшують правовий стан засудженої особи на доволі тривалий час). Наведений нами аналіз доводить, що в різних країнах світу значну увагу надають застосуванню разових заходів заохочення, які можна умовно поділити: на заходи морального та матеріального (грошового) характеру; на заходи, які застосовують у межах виправної установи, та заходи, які надають право виходу за межі в’язниці. 

Література

1. Kodeks karny wykonawczy z dnia 6 czerwca 1997 r. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kodeks.ws/karny_wykonawczy/tekst.htm.
2. Давыдова И. А. Судебный контроль за исполнением уголовных наказаний : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Ирина Александровна Давыдова. – Рязань, 2005. – 249 с.
3. Бойцова В. В. Уголовное и пенитенциарное право. Опыт Нидерландов и России / В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова // Прокурорская и следственная практика. – 2000. – № 3–4. – С. 166–173.
4. Miller R. Sexton G. Jacobsen V. Developing a Jail Industry A Woorkbook. – Monograph. Bureau of Justice Assistence. – 2002. – P. 56.
5. Хуторская Н. Б. Зарубежный опыт исполнения наказания в виде лишения свободы в учреждениях открытого и полуоткрытого типа: аналитический обзор с предложениями / Н. Б. Хуторская, О. И. Макарчук, Е. В. Федосова. – Москва : ФКУ НИИ ФСИН России, 2010. – 27 с.
6. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / науч. ред. и вступ. ст. д-ра. юрид. наук, проф. Д. А. Шестакова; предисл. д-ра права Г.-Г. Йешека: перевод с нем. Н. С. Рачковой. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2003. – 532 с.
7. Краснов Ю. А. Зарубежный опыт исполнения наказания в виде лишения свободы в отношении несовершеннолетних / Ю. А. Краснов // Ведомости уголовно-исполнительной системы. – 2011. – № 7. – С. 15