Юридичні науки

УДК 342.1

Бабенко Єлизавета Андріївна

студентка

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Бабенко Елизавета Андреевна

студентка

Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого

Babenko Yelyzaveta

Student of the

Yaroslav Mudryi National Law University

Погуляник Іванна Вікторівна

студентка

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Погуляник Иванна Викторовна

студентка

Национального юридического университета имени Ярослава Мудрого

Pogulianyk Ivanna

Student of the

Yaroslav Mudryi National Law University

СЕЦЕСІЯ ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА САМОВИЗНАЧЕННЯ

CЕЦЕССИЯ КАК МЕХАНИЗМ РЕАЛИЗАЦИИ ПРАВА НА САМООПРЕДЕЛЕНИЕ

SESSION AS A MECHANISM OF REALIZATION OF THE RIGHT TO SELF-DETERMINATION

Анотація. У статті розкрито сутність права на самовизначення народів у контексті міжнародного права. Розглянуто поняття сецесії, класифікацію відокремлення політичних утворень. Проаналізовано положення конституцій, в яких закріплені межі реалізації цього права. Наведено аргументи морального виправдання сецесії А. Б’юкенена.

Ключові слова: право на самовизначення, сецесія, відокремлення, цілісність, народ, держава.

Аннотация. В статье раскрыта сущность права на самоопределение народов в контексте международного права. Рассмотрены понятие сецессии, классификацию отделения политических образований. Проанализированы положения конституций, в которых закреплены пределы реализации этого права. Приведены аргументы морального оправдания сецессии А. Бьюкенена.

Ключевые слова: право на самоопределение, сецессия, отделение, целостность, народ, государство.

Summary. The article reveals the essence of the right to self-determination of nations in the context of international law. The concept of secession, classification of separation of political entities is considered. The article analyzes the provisions of the constitutions, which set the limits of the realization of this right. The arguments of the moral justification of Secession A. Buchanan are given.

Key words: right to self-determination, secession, separation, integrity, people, state. 

Актуальність. З історичним розвитком людства політична карта світу неодноразово змінювалась. Динаміка таких зрушень вражає – політичні утворення могли існувати протягом століть, а могли зникати, не проіснувавши і кількох днів. Держави створювалися, знищувалися, завойовувались і об’єднувались. Нещодавно світ сколихнули такі резонансні події як референдуми за незалежність в Шотландії, Каталонії тощо. Наведені факти доводять те, що всі аспекти явища відокремлення потребують глобального дослідження.

Наукова розробка. Вивчення даного питання на сучасному етапі розвитку політико-правової науки перебуває на стадії становлення. Вченими, думка яких є авторитетною та важливою щодо аналізу явища сецесії, на думку авторів статті, є В. А. Баранов, А. Б’юкенен, Н. В. Гонтарь, В. П. Колісник, А. В. Лубський, Ф. А. Попов, Н. І. Романюк.

Виклад основного матеріалу. Одним із найбільш суперечних геополітичних процесів як минулого, так і сучасності залишається сецесія. Перед тим як аналізувати це складне та багатогранне явище, потрібно чітко визначити його поняття. Науковці по-різному тлумачать процес сецесії, наприклад, А. В. Лубський визначає цей термін як «відокремлення з метою створення незалежної національної держави» [1, с.4]. У політологічному словнику надається наступне визначення: «Сецесія – відірвання, відокремлення, вихід частини з цілості, залишення певної установи групою її членів» [2, ст. 250]. Н.В. Гонтарь запропонував розуміти поняття сецесії як «реалізоване в той чи іншій формі повне або часткове порушення монополії держави на насилля, здійснення контролю та втручання, тобто вихід з-під контролю центральної влади будь-якого регіону» [3, c. 72]. Варто звернути увагу на підхід до досліджуваного явища Ф.А. Попова : «юридично оформлений вихід частини території держави з її складу під дією внутрішніх сил» [4, с. 86].

Розуміння може спростити також і те, що сецесія є однією із форм проявів сепаратизму. Сепаратизм, у свою чергу, це вихід групи і її території

з-під юрисдикції території більш великої держави, частиною якої вона є, з наступним утворенням нової держави. За В. А. Барановим основними формами прояву сепаратизму залежно від тих цілей, які ставлять лідери сепаратистських рухів є сецесія, іредентизм, еноліз, деволюція. Із цієї класифікації вчений виділяє сецесію як найбільш небезпечну форму прояву сепаратизму через те, що цей процес передбачає розділення держави як метод врегулювання етнополітичного конфлікту [5].

Має місце класифікація сецесії політичних утворень: відокремлення від федерації (Хорватія і Словенія), конфедерації та унітарної держави (Катанга); колоніальні війни за незалежність від «метрополії» або імперської держави (Індія); національна сецесія (повний вихід з національної держави) та локальна (вихід з однієї складової національної держави та перехід до іншої в межах тієї ж держави); виділення (не дивлячись на вихід частини, решта держави зберігає свою структуру) та розпад (всі політичні утворення розривають зв’язки між собою та створюють кілька нових держав); вихід меншої частини (території чи населення) або більшої; іредентизм, де сецесія має на меті анексію певної території іншою державою з мотивів спільної етнічної належності чи минулих історичних зв’язків; відділення кращих регіонів та відповідно гірших тощо [6, c. 15].

Історії відома велика кількість випадків, коли право на самовизначення реалізувалося саме за допомогою сецесії. Зокрема, це колонії, що здобули незалежність від метрополії чи стали частинами інших держав (Мальта, Іонічні острови), частини імперій (Північний Ємен, Неджд), унітарних (Каталонія) та федеративних, конфедеративних (Чорногорія) держав тощо. Щодо сучасних держав, таких, що утворилися внаслідок сецесії є: Сінгапур, Південний Судан, Східний Тимор тощо. Ці держави – приклади вдало завершеного процесу.

Варто також звернути увагу і на передумови формування такого політичного руху як сецесіонізм. Через суперечності між певними групами на етнічному національному, політичному, економічному та релігійному підґрунті виникають конфлікти, які згодом трансформуються у бажання відділитися одне від одного.

Фундаментом виникнення такого руху є право на самовизначення. Стаття 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права наголошує: «Всі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток». Стаття 1 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права повністю повторює текст даного положення. Право на самовизначення підкріплюється принципами, вказаними у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, в самому Статуті ООН, та кількох інших міжнародно-правових актах [7].

Серед усіх міжнародно-правових актів можна виділити Декларацію про надання незалежності колоніальним державам та народам. Цей акт зібрав усі важливі положення міжнародного права щодо принципу рівноправ’я і самовизначення, визнаючи їх важливість і необхідність [8]. Аналізуючи дані акти, з впевненістю можна вказувати на підтримку міжнародною спільнотою права на самовизначення народів, які входили до метрополії.

Успішність сецесії залежить від кількох чинників. У першу чергу, це прагнення народу до самовизначення та інші внутрішні фактори. Але цього недостатньо. Вирішальну роль відіграють зовнішні аспекти, зокрема визнання на міжнародній арені. Чим більше число держав, що визнають таке право даного народу, тим вищі шанси на досягнення кінцевої цілі – відділення, створення власної держави.

Проте, все не так просто. Нерідко, саме таке право народів стає причиною серйозних конфліктів. Проблема у тому, що нарівні із самовизначенням, міжнародне право визнає непорушність кордонів. Остаточно цей принцип був сформований і закріплений у Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 р.

Подібні процеси можуть супроводжуватися насильством. Сецесія є формою сепаратизму, отже може носити агресивний характер. Саме агресивний характер таких рухів викликає засудження міжнародної спільноти. Як зазначалося вище, визнання – одна з основних умов .успіху такого процесу. Проте слід розмежовувати сецесію, що йде з середини, тобто безпосередньо від народу, що бажає відокремитися та сецесійні рухи, причиною виникнення яких є зовнішній вплив. Така сецесія є набагато складнішим явищем у політичному аспекті, тому що у більшості випадків призводить не тільки до заперечення можливості існування новоутворень, а й цілком виправдано викликає негативну реакцію щодо держави, що чинить такий вплив.

Відсутність підтримки міжнародної спільноти ззовні і невизначеність всередині призводять до появи так званих «квазідержав». Це утворення, що прагнуть до незалежності чи приєднання до іншої держави, але ще не досягли своєї кінцевої мети. Такими наразі є Абхазія, Косово, Південна Осетія, Придністров’я, Сомалі. Остаточне відділення подібних утворень – питання досить неоднозначне, особливо зважаючи на стрімку динаміку сучасної світової політики.

Зважаючи на те, що виникнення такого руху все ж таки відбувається всередині певної держави, постає питання про можливість і навіть необхідність наявності права на самовизначення у окремих конституціях, так як це право отримало закріплення у міжнародних нормативно-правових актах. Таку тезу підтверджує і науковець Алан Б’юкенен. Він вважає, що моральні норми, які закріплюють існування права на сецесію при певних обставинах можуть стати підґрунтям для закріплення аналогічної конституційної норми. Ця теза, на думку авторів статті, ставить під сумнів суверенітет та цілісність сучасних демократичних держав.

Для визначення особливостей існування такого права у різних типах держав, доцільним буде їх поділ за формою державного устрою.

Унітарні держави – централізовані утворення, територія яких поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, та можлива наявність автономій у складі. У таких державах існує єдина конституція, громадянство тощо. Унітарні держави характеризуються існуванням певної нації, яка складає більшість населення і визначає підвалини існування та подальші шляхи розвитку такого утворення.

Але у сучасному світі майже неможливо знайти державу, де проживала б одна народність. Населення унітарної держави складає титульна нація та національні меншини, тому конституційне визнання права на сецесію є необхідним. Воно існує в конституціях таких держав як Португалія, Словенія, Хорватія тощо. Преамбула Конституції Словаччини викладена таким чином: «Ми, словацька нація, … виходячи з природного права націй на самовизначення, … разом з представниками національних меншин і етносів, які живуть на території Словацької Республіки, … отже, ми, громадяни Словацької Республіки, в інтересах постійної мирної співпраці з іншими демократичними державами, … приймаємо за допомогою своїх представників справжню Конституцію» [9]. Але специфіка такої побудови полягає в тому, що наголошено лише на праві певної нації на самовизначення, у цьому разі – словацької. Далі у Розділі І Конституції закріплюється єдність і неподільність території Словаччини.

Причиною саме такої типової побудови конституцій унітарних держав є політична складова – закріплення такого права напряму спровокувало б відділення, вихід багатьох народів разом з територіями зі складу певних держав, тобто активізувало появу сецесійних рухів. Ні одна держава не бажає втрачати свої ресурси. Важливо також і те, що право на вихід та саме поняття унітаризму суперечать одне одному, так як останнє передбачає цілісність і єдність, а відділення, відповідно – порушення таких принципів.

Федеративні держави – держави, що існують як союз окремих частин – суб’єктів федерації. Головна відмінність такої форми державного устрою – наявність у таких утворень певної самостійності, що характеризується розмежуванням повноважень, наявністю дворівневої системи законодавства, органів державної влади, існування двопалатного парламенту [10, c.57]. За таких умов зв’язок між окремими частинами федерації значно слабший, ніж, наприклад, адміністративно-територіальними одиницями унітарної держави. Тому питання про визначення права на сецесію потребує чіткого правового регулювання у конституціях федеративних держав.

Самостійність суб’єктів федерації також проявляється у можливості мати свою конституцію, але конституції суб’єктів повинні відповідати федеральній, що виключає можливість закріплення такого права для подальшої його реалізації суб’єктом без наслідків і реакції зі сторони федерації.

Аналізуючи конституції існуючих федерацій, їх також можна умовно поділити на два типи. Перший тип конституцій має схожість з конституціями унітарних держав в положеннях, що встановлюють цілісність і недоторканість території держави. Наприклад, ч.3 ст.4 Конституції Російської федерації викладена наступним чином: «Російська Федерація забезпечує цілісність та недоторканність своєї території» [11]. Конституція Федеративної Республіки Бразилія вказує на єдність своєї території у ст.1: «Федеративна Республіка Бразилія, яка представляє собою нерозривний союз штатів, муніципій і Федерального округу утворює демократична правова держава…» [12].

Другий тип конституцій федерацій відрізняється тим, що текст конституції містить закріплення можливості зміни території федерації. Специфіка таких федеративних конституцій полягає в тому, що незважаючи на закріплення можливості відділення певної території, реальний механізму виходу з федерації відсутній. Історичним прикладом конституції такого типу є Конституція СРСР 1924 року: «…за кожною республікою закріплено право вільного виходу із Союзу…» [14]. Проте, як і в наступних конституціях, такий механізм не був чітко визначений, тож це положення мало виключно формальний характер.

Конфедерація – об’єднання суверенних держав, утворене з метою досягнення певної спільної цілі. Конфедерація, фактично, не повинна мати власної конституції, тому що кожна із держав, що входять до її складу має свій власний Основний Закон. Це відображає таку ознаку конфедерації як відсутність спільного законодавства.

Одним із шляхів розвитку і подальшого існування конфедерації є її перетворення на федерацію. Проте, це не є обов’язковою умовою для створення конституції. Історії відомі випадки, коли держави-члени мали намір розробити саме конфедеративну конституцію, не змінюючи форму державного устрою. Це вказує на те, що теоретично існування такого акту можливе, незважаючи на відсутність діючих конфедеративних конституцій у наш час.

Так як сецесія є однією з форм сепаратизму, у більшості випадків вона сприймається негативно. Проте, А. Б’юкенен поряд із недоліками визначає і позитивні сторони цих процесів.

Теорія Алана Б’юкенена щодо виправдання права на сецесію, точніше сецесії при певних обставинах, як зазначає автор, побудована на логічно структурованих моральних принципах та цінностях. Головна мета нашої роботи – це довести, що сецесія при певних обставинах морально виправдана, а насильницьке протистояння їй виправдати неможливо.

Серед дванадцяти аргументів на користь сецесії як права можна виділити найбільш значущі, що розкривають позитивні сторони цього явища: захист свободи, самозахист та виправлення несправедливостей минулого. Розглянемо їх детально.

Захист свободи нерозривно пов’язаний із принципом шкоди, тобто неможливо обмежити свободу індивіда до тих пір, поки його дії не наносять шкоди іншим. Виходячи з цього, можна стверджувати, що право на сецесію існує в межах мирних відносин і не може посягати на інші права людини. Автор зазначає, що сецесія не повинна порушувати права індивідів, але їх інтереси при певних обставинах можуть відходити на другий план. Аналізуючи дане твердження, виникає питання: чи виправдає сецесія порушені у процесі її здійснення інтереси людей? Результат відокремлення (стабільність, можливість для розвитку, гідне місце проживання тощо) повинен перевищувати моральну цінність порушених інтересів.

Самозахист групи індивідів як аргумент на користь сецесії має місце навіть у тому випадку, коли сепаратисти претендують на територію, на яку вони не мають жодних історичних або культурних прав. Потреба самозахисту виникає у населення, коли воно не відчуває захисту та підтримки з боку держави. Як приклад, дослідник наводить події світової історії 1939 р., коли Німеччина реалізовувала політику геноциду по відношенню до євреїв. Всі прохання про допомогу були марними, тому що євреїв на той час не визнавали окремою нацією. Єдиною надією збереження окремішності існування єврейського народу на територіях різних державах стало створення власної суверенної держави.

Виправлення несправедливостей минулого є одним із найсильніших аргументів на користь сецесії. Він полягає у тому, що регіон має право відокремитися від держави, до якої його було приєднано незаконно. Прикладом слугують сепаратистські рухи у Бангладеші, який було приєднано до Британської імперії разом з іншими регіонами індійського субконтиненту. У цьому разі право на сецесію виступає шансом для регіону здобути втрачену незалежність [15].

Висновки. Отже, право на самовизначення є одним із основоположних принципів міжнародного права, визнається членами міжнародної спільноти і конституційно визначене багатьма державами усіх форм державного устрою.

Проте його не можна ототожнювати з правом на вихід зі складу певної держави. Так, сецесія є засобом реалізації права на самовизначення, але її характер визначає саме наявність конституційного закріплення права на відділення. Якщо конституція певної держави закріплює таке право, то існує можливість, що сецесія пройде мирно, відповідно до чинного законодавства. Як наслідок, новоутворена держава отримає підтримку міжнародної спільноти, бо сам процес її створення відповідатиме всім нормам і принципам міжнародного права.

Сецесія, у більшості випадків, реалізується насильницьким, революційним шляхом. Такий процес може бути підтриманий деякими членами міжнародної спільноти, проте це призведе лише до поглиблення конфлікту, а також його еволюцію з внутрішнього у міждержавний. Вищенаведені аргументи щодо неоднозначності і багатогранності саме такого типу сецесії засвідчують те, що це явище, незважаючи на усі негативні аспекти, що його супроводжують, має місце у сучасному світі.

Міжнародне законодавство не має точної відповіді на запитання про межі реалізації права на самовизначення та цілісності та неподільності територій. Аналізуючи конституції різних держав, можна дійти висновку, що право на самовизначення закріплюється як основоположний принцип міжнародного права, в той час як цілісність та єдність територій є чітко встановленою нормою.

Найчастіше реалізація права на самовизначення визнається, але в межах території даної держави, що не порушує принцип неподільності території.

Способом безпосереднього вирішення цієї проблеми на державному рівні є конституційне закріплення таких прав і свобод як свобода віросповідання, визнання регіональних мов, заборона введення єдиної ідеології, забезпечення культурної самобутності, недопущення дискримінації за расовою, національною, культурною або іншими ознаками.

Наприклад, Конституційний Суд України зазначає, що право на самовизначення «не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які порушують чи підривають (повністю або частково) територіальну цілісність або політичну єдність суверенних і незалежних держав, які дотримуються принципу рівноправ’я і самовизначення народів і внаслідок цього мають уряди, які представляють інтереси всього народу на їх території без будь-яких відмінностей» [15].

Сучасні держави визнають принципи міжнародного права, але не бажають втрачати частину своїх територій. Тому ефективним засобом врегулювання появи і розвитку сецесійних рухів виступає закріплення двох вищезазначених принципів та впровадження дієвих механізмів реалізації права народів на самовизначення, але без виходу таких територій зі складу держави.

 Література

1. Лубский А. В. Конфликтогенные факторы на юге России: методология исследования и социальные реалии / А. В. Лубский. – Ростов н/Д: СКНЦ ВШ, 2005.
2. Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х.: Право, 2015.
3. Гонтарь Н. В. Сецессия как проявление отчуждения общества и государства / Н. В. Гонтарь // Политическая концептология. – 2015. – №3. – С. 69–80.
4. Попов Ф. А. Сецессионизм как угроза безопасности / Ф. А. Попов // Восточная аналитика. – 2011. – №2. – С. 84-93.
5. Романюк Н. І. Сепаратизм як суспільно-політичне явище сучасності [Електронний ресурс] / Н. І. Романюк // Міжнародна науково-практична Інтернет-конференція. – 2014. – Режим доступу: https://internationalconference2014.wordpress.com
6. A. Pavkovich Secession, Majority Rule and Equal Rights: a Few Questions / Pavkovich Aleksandr // Macquarie University Law Journal. – 2003. – №12. – P.50.
7. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24.10.1970 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_569
8. Декларація про надання незалежності колоніальним державам та народам від 14.12.1960 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_280
9. Конституция Словацкой республики от 1 сентября 1992 года [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://worldconstitutions.ru/?p=110&attempt=1
10. Теорiя держави i права: пiдручник / О.В. Петришин, С.П. Погребняк, В.С.Смородинський та iн.; за ред. О.В. Петришина.- Х.:Право,2015. – 368с.
11. Конституция Российской Федерации от 12.12.1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.constitution.ru/.
12. Конституция Федеративной Республики Бразилии от 05.10.1988 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://worldconstitutions.ru/?p=563
13. Основной Закон (Конституция) Союза Советских Социалистических Республик от 31.01.1924 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnsthtm.
14. Бьюкенен А. Моральное оправдание права на сецессию / Аллен Бьюкенен // Сецессия. Право на отделение, права человека и территориальная целостность государства / Аллен Бьюкенен, 2001. – С. 238.
15. Рішення Конституційного Суду України від 20.03.2014 р. № 3-рп/2014 [Електронний ресурс] / Офіц. сайт Конституц. Суду України. – Режим доступу: ccu.gov.ua