Історичні науки

УДК 908(477):316.347:159.95](=161.2)”19/20″

Громік Олександр Володимирович

студент

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 Hromik Oleksandr

Student of the

Taras Shevchenko National University of Kyiv

 ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ «ОТАМАНЩИНИ» В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

FACTORS OF «OTAMANSHIP» DURING THE UKRAINIAN REVOLUTION

Анотація. У роботі розкрито основні фактори феномену «отаманщини» в час Української революції (1917-1921 рр.).

Ключові слова: отаманщина, отаман, Українська революція, селянство, армія, повстання.

Summary. The work reveals the main factors of the phenomenon of «Otamanship» during the Ukrainian Revolution (1917-1921).

Key words: otamanship, otaman, Ukrainian revolution, peasantry, army, uprising. 

Більшість українського селянства швидко розчаровувалася у регулярній збройній боротьбі: «Чудом були військові З’їзди із делеґатами, що ніби репрезентували мільйони українських вояків. Але знаємо, що коли прийшла трудна для України година, то не мільйонів, а тисяч вояків не стало, зате були мільйони мужчин у силі віку в уніформах і без уніформ, які були “невтральними”» [3, с. 54]. Федорко, пишучи про перший наступ більшовиків на Київ, зазначив: «Ті чисельні полки, які недавно складалися з українізованих частин в російській армії й виявили на початку стихійний патріотичний ентузіязм, в критичний момент розбіглись по домах» [6, с. 5]. Причина окресленої полягали насамперед у тім, що селяни в той час були стурбовані дістанням землі. Крім того, з практикою більшовиків, коли вони вперше наступали на Україну, селяни не були достатньо ознайомлені, а пропаганда «червоних» ніби давала санкцію на швидкий поділ землі. Вони не вбачали якихось серйозних маніпуляцій у розумуваннях комуністів: через брак освіти й інформаційної гігієни вони були вкрай сприйнятливими до їхньої демагогії (до слова «селяни» Вишнівський використовує епітет «одурені» [1, с. 16]). Щоб розчаруватися в них, селянам довелося набути досвіду життя під їхньою владою. Вишнівський, наприклад, зазначав: «Спочатку селяни відкинули комунізм, але ще визнавали “ради”. І тільки тоді, коли селяни, нарешті, відчули на власній шкурі “щасливе й радісне” життя за радянської влади, минуло й спантеличення тими “радами”» [1, с. 16]. У протоколі одного з селянських з’їздів 1920 року відбилися передусім негаційні вимоги, ─ селяни відкидали те, що в досвіді ними було прочуте як негативне: «зібрання відкидає питання примусового способу комуни для нашого трудящого народу» [1, с. 16]; тут-таки натрапляємо на вимогу усунути євреїв від «відповідальних посад», ─ а також загальнодемократичні: «…адміністрація по всіх установах, силою спеціяльного закону, повинна признавати права всіх національностей і їх рідну мову»; «щоб до всіх установ виборчий закон на Україні був уложений на щиро-демократичних началах, на основі загального, рівного, простого і таємного голосування» [1, с. 17]. Ю. Тютюнник, коментуючи описаний протокол, звертав увагу на те, що подані в ньому слова про визнання радянської влади зведені нанівець твердженням, що селяни «визнають “ради” “постільки, поскільки” вони будуть виконувати волю селян» [1, с. 17]. Отже, селяни, беззаперечно, мали свій ідеал соціально-економічного устрою (імовірно, дещо утопічний), але, як бачимо, ішли до нього шляхом спроб, помилок і декларацій. Чергове підтвердження цього знаходимо в мемуарах того-таки Вишнівського, який, розглядаючи тему селянського повстанського руху, наводив такий уривок із праці Ісаака Мазепи: «У своїй основі був це рух соціяльний. Мотиви національні, особливо в кінці 1918 року і на початку 1919 року, грали в повстанців другорядну ролю. Як вияв неорганізованої волі народних мас, повстанський рух мав стихійний характер і ніколи не відзначався сталістю своєї ідеології. Кожний отаман у свойому селі, повіті чи області, діяв самостійно, без спільної програми, пляну, тактики. Тому, при низькому політичному рівні місцевих повстанських ватажків, хаос ідеологічних хитань був типовою рисою селянських повстань в Україні» [1, с. 13]. Саме локальні повстання селян, що врешті спричинили отаманщину, були найприкметнішим виявов описаної вище стихійної селянської негації того, що в досвіді ними було прочуто як неприйнятне.

О. Вишнівський зазначав: «Вперше дух отаманії дав був себе знати в тих нереґулярних частинах Армії УНР (повстанські загони), що прилучилися були до армії під час повстання проти Гетьмана Скоропадського»» [1, с. 19]. Дійсно, саме влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. У червні – липні 1918 р. на Київщині спалахнуло селянське повстання, у якому взяло участь близько 30 тис. осіб. У цей час також виникає потужне селянське формування – майбутня “Селянська армія” Н. Махна [4].

Вишнівський подав просту класифікацію отаманів: він виокремлював серед них позитивних і негативних (шкідників). «Отамани позитивні були ідейними, свідомими своїх національних обов’язків, українськими патріотами. Своїми повстанськими загонами вони нищили лише ворогів України, в запіллі ворожої армії. Коли український фронт наближався до них, вони ставали до диспозиції штабу Дієвої армії і дисципліновано виконували покладені на них завдання. Ці отамани завжди ставали в пригоді нашій армії й не від них пішла пошесть, що отаманією зветься» [1, с. 10]. «Отамани неґативні ділилися на три групи: “батьки-отамани”, опереткові отамани, отамани-анархісти і комуністичне охвістя» [1, с. 10]. «До “батьків-отаманів” належали ті, що казали називати себе не інакше як “батько”. Вони часом співдіяли з фронтовими частинами нашої армії, але переважно діяли в нашому запіллі. Прилучені до армії, не завжди виконували накази, не тримали зв’язку і взагалі переважно діяли на власну руку, не раз спричиняючись тим до нашого неуспіху на фронті…» [1, с. 10]. Деяким «отаманам» традиційна військова субординація видавалася заскладною. У вимозі називати себе «батьками», імовірно, оприявнюється прагнення спростити відносини до родинних, звичних, більш зрозумілих і приємних для селянина. «Оперетковими» називали тих отаманів, чий одяг був занадто «театральним»: про таких Вишнівський писав, що їхні жупани були зроблені «з покриття сидінь у залізничних вагонах першої і другої кляси, штани ─ як синє море, матня по землі волочиться…» [1, с. 11]. І. Кедрин зазначав, що «шлики й широкі шаравари та криві шаблюки у роках визвольної війни-революції були театральщиною, яка не приносила користи державній справі» [3, с. 55]. Однак він також визнав, що це було виявом «підсвідомого сантименту до минулого». Описана «театральщина» була свідченням бажання грати ту роль, яку українці відчували природною для себе.

Вище зазначено, що селяни впродовж довгих років могли перебувати в одному селі, будучи, опріч того, інформаційно ізольованими, тому вони мали доволі обмежений світогляд. Травматичний досвід відносин із державною владою спонукав їх до інтроверсії, а конкретні обставини революційного процесу в 1917-1921 роках зациклювали їхню увагу на абстрактних «землі і волі», особливо після перевороту Скоропадського. Деякі дослідники свідчать, що вихід певних військових формувань за межі території своєї малої батьківщини негативно позначався на їхній боєздатності [2, c. 362]. Удовиченко, розлого пишучи про явище отаманщини, виокремлював із загального числа ватажків повстанців отаманів «локального характеру», які «обмежували свою діяльність до оборони свого села, чи своєї волости. Ці отамани “поза деревами не бачили лісу” і тому їхній вклад на визволення України був малий, але все ж [їх, ─ О. Г.] таки треба зарахувати до категорії позитивних отаманів» [5, c. 125]. «Селяни обмежували свій повстанський рух до оборони свого села або волости, бо їх не цікавила боротьба за державність України…», ─ твердив Вишнівський [1, c. 15]. Цікаво, що описувану рису поведінки мемуаристи помічали не лише в наддніпрянців: «…однаково на Наддніпрянщині, як у Галичині не вдавалася мобілізація і тут і там була дезерція, тут і там зголошувались до війська парубки, щоб дістати обуву і кріса і зникати до дому, і можна тільки сперечатися, чи це було масове явище, чи одиничне, вийняткове. Фактом є, що й у Галичині творились льокальні “республіки” і що й у Галичині треба було висилати дисциплінарні військові відділи для привернення порядку у збунтованому повіті» [3, c. 57].

Селянські отамани та їхні підлеглі мали доволі своєрідні погляди й темперамент. Описуючи сотню Запорізької Січі отамана Божка, О. Удовиченко зазначав: «Кожний з цих опереткових “запорожців” намагався підкреслити своєю поведінкою й войовничою поставою, що вони належать до особливого війська запорізького й тому ставилися до таки досить обдертих вояків нашої групи скептично і з погордою… Особливо яскраво демонстрували “запорожці” цю свою поставу тоді, коли вони зауважили, що в нашій групі козаки віддають пошану старшині і взагалі дотримуються військової дисципліни» [5, c. 27]. Саме через несприйняття дисципліни й субординації Божко називав регулярну армію «регулярщиною» [1, c. 42] та вважав, що її потрібно ліквідувати. Інший «отаман» Омелян Волох називав однострої та погони «денікинщиною» і також не любив дисципліну [1, c. 47].

Селяни, вражені комплексом меншовартости, шукали приводів для підвищення своєї самооцінки. Ставши отаманом, людина набувала становища, до якого людина прагнула через психологічні травми ─ насамперед, ображену гідність. Тому отамани не терпіли конкуренції. Наближені до отаманів підтримували їхні амбіції та зарозумілість: «Що наші дурні голови в порівнянні з твоєю, батьку! Як накажеш, так і буде» [1, c. 41]. Становище отамана передбачало владу, яка була можливістю контролювати ситуацію, про що селянин, ─ як неодмінний об’єкт чиїсь влади, ─ завжди мріяв. Простих селян також цілком улаштовувала підлеглість «отаману», тобто «своїй людині»: вона була для них зрозумілішою, ніж боротьба за державу, формою політичної участи. У цьому, імовірно, виявлявся один із небагатьох творчих аспектів отаманщини. Саме тому О. Вишнівський про неї писав: «Характеристичне це сполучення позитивізму з неґативністю, творчого з руйнацією. З одного боку енерґія, ініціятива й організаційний хист, часом навіть небуденна інтеліґентність, ─ все це те, що потрібне в державі, суспільстві, організації тощо, а з другого ─ невизнання жодного авторитету, нерахування ні з ким і ні з чим, крім власного “я”, невиконування наказів, анархія, бунтівництво й, нарешті, безглузді мрії…» [1, с. 104]. Закінчити розгляд теми варто словами цього ж мемуариста: «Мені все здавалося і здається, що отаманія ─ це одна з складових приспаних частин духовного єства українців. У одних вона залишається на ціле життя в стані летаргії, а в других прокидається як шкідлива для української суспільности. Отаманія червоною ниткою проходить через усю нашу історію, отаманія наше нещастя в минулому і одна з головних причин невиправданої української трагедії в сучасному» [1, с. 104-105].

Література

1. Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія: збірник. Детройт, Мічиґан: Капітула Відзнаки Хреста Залізного Стрільця, 1973. 109 с.
2. Калакура Я.С., Рафальський О.О., Юрій М.Ф. Ментальний вимір української цивілізації. Київ: Генеза, 2017. 362 С.
3. Кедрин І. Життя – події – люди: спомини і коментарі. Нью-Йорк: Червона калина, 1976. 724 с.
4. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії): монографія. К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998.
5. Удовиченко О. Третя залізна дивізія.Матеріяли до історії Війська Української Народньої Республіки. Рік 1919. Нью-Йорк: Червона калина, 1971. 264 с.
6. Федорко В. Спогади з часів визвольної боротьби 1917–21 років. Мельбурн: Видавництво Союзу Українських Комбатантів Вікторії, 1973. 24 с.