Юридичні науки

УДК 343.241

Машевська Ольга Юріївна

студентка

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

ГУМАНІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПРОБЛЕМИ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ТА СКАСУВАННЯ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ДЛЯ ЖІНОК

Анотація. У статті проаналізовано чинне законодавство України з питання звільнення від довічного позбавлення волі. Досліджено гуманістичні тенденції та проблеми звільнення від довічного позбавлення волі в Україні. Розглядається пропозиція скасувати довічне позбавлення волі для жінок.

Ключові слова: довічне позбавлення волі, звільнення від довічного позбавлення волі, позбавлення волі, покарання.

Довічне позбавлення волі (далі – ДПВ) порівняно новий та досить специфічний вид покарання. Проте дослідження ДПВ досить рідко виокремлюється у наукових працях. Найчастіше цей вид покарання розглядається разом з позбавленням волі на певний строк. Саме тому, проблема ДПВ, є однією з найменш розроблених у науці кримінального, кримінально-виконавчого права та загалом у сучасній юриспруденції.

Окремі аспекти ДПВ (включаючи гуманістичні тенденції та проблеми звільнення від ДПВ) були предметом досліджень та дискусій таких вітчизняних та зарубіжних науковців, як В. І. Анісімов, Ю. В. Баулін, О. В. Беца, В. І. Борисов, С. П. Головатий, Т. А. Денисова, А. І. Долгова, В. М. Дрьомін, М. Д. Дурманов, Т.В. Дуюнова, С. І. Зельдов, О. Г. Кальман, О. Ф. Кістяківський, В. В. Комаров, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, В. М. Куц, О. М. Литвак, А. М. Литвиненко, Т. О. Ліснієвські-Костарєва, В. В. Лунєєв, В. Т. Маляренко, К. М. Мірзажанов, О. С. Міхлін, А. А. Музика, В. О. Навроцький, М. І. Панов, П. С. Ромашкін, В. В. Сташис, А. Х. Степанюк, В. Я. Тацій, Б. М. Телефанко, В. П. Тихий, В. М. Трубніков, В. О. Туляков, П. Л. Фріс, О. І. Фролов, В. І. Шакун, О. Т. Шевченко, В. О. Шевчук та ін.

Довічне позбавлення волі розглядається кримінальним правом як найбільш суворе покарання. У більшості держав, кримінальне законодавство яких передбачає такий вид покарання, ДПВ – найвища міра покарання. Лише у державах, де існує смертна кара, ДПВ застосовується нарівні з нею, часто замінюючи смертну кару (наприклад, у Китайській Народній Республіці).

Відповідно до ст. 64 КК України, ДПВ встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

При цьому ч. 2 ст. 64 КК встановлює, що ДПВ не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку, а також у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 68 Кодексу [1; 2, с. 35-36].

Сьогодні, згідно з чинним законодавством, питання звільнення від ДПВ здійснюється через помилування осіб, засуджених до такого покарання, та регламентуються низкою актів, а саме: Конституцією України, Кримінальним кодексом України, Указом Президента України «Про Положення про порядок здійснення помилування» від 21 квітня 2015 р. № 223/2015.

Клопотання про помилування у відповідності до п. 4 зазначеного Указу Президента України може подаватися після фактичного відбуття засудженим до ДПВ не менш як двадцяти років. У нашій державі при помилуванні особи, засудженої до ДПВ, згідно з ч. 2 ст. 87 КК України покарання призначається у виді позбавлення волі на строк не менше 25 років. Отже, це може бути і 30 років, і 35 років. Тобто законодавець не вказує максимального строку позбавлення волі у цьому випадку.

Нині редакції статей 81 та 82 КК України не вирізняють правила застосування умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини строку покарання більш м’яким до засуджених, які відбувають покарання у виді ДПВ. Натомість, сама по собі відсутність у нормах закону вказівки на їх застосування виключно до засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, вказує на доцільність установлення окремих правил для засуджених довічно.

При цьому у самій назві даного виду покарання – «довічне позбавлення волі» нівелюється головна із цілей покарання – виправлення засудженого, оскільки в особи, до якої воно застосовується, уже апріорі втрачається найважливіша та бажана у майбутньому надія на звільнення, а, отже, втрачається сенс перевиховання. Власне, неможливість реалізувати виправну мету покарання і було основною причиною того, що за радянським кримінальним правом позбавлення волі в принципі не могло бути довічним [3, с. 346-347].

Ставши на шлях демократичних реформ та намагаючись привести національне законодавство до вимог міжнародних стандартів, Україна приймає відповідні закони та ратифікує міжнародні договори. Визначальне місце в системі НПА відводиться кримінальному та кримінально-виконавчому законодавству України, оскільки людяне ставлення до засуджених – один із проявів гуманізму, до якого так прагне Україна [4, с. 141].

З урахуванням набутого досвіду, аналізу зарубіжної практики, ставлення до даної категорії засуджених змінювалося. Як наслідок, упродовж 2005–2014 рр. поряд із загальною гуманізацією відбування покарання в установах виконання покарань вносилися зміни щодо порядку й умов виконання та відбування покарання у виді ДПВ. Так, у 2006 р. зміни до Кримінально-виконавчого кодексу закріпили право засудженого до ДПВ подавати клопотання про його помилування після відбуття ним не менше двадцяти років призначеного покарання; у 2007 р. – знято обмеження на кількість передач та посилок (бандеролей); у 2010 р. – збільшено кількість короткострокових побачень із двох до чотирьох на рік (з 2016 р. – один раз на місяць короткострокове побачення та один раз на два місяці тривале побачення з близькими родичами); впроваджена прогресивна система відбування покарання у виді довічного позбавлення волі (розділ IV «Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі» доповнено ст. 151¹ «Зміна умов тримання засуджених до довічного позбавлення волі»); надано дозвіл, після відбуття не менш як 5 років строку покарання, на переведення до багатомісних камер, на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру; окремо визначені особливості відбування та виконання покарання жінками, засудженими до покарання у виді довічного позбавлення волі (ст. 151²); у 2013 р. – знято обмеження щодо окремого тримання від інших засуджених тих із них, яких засуджено до ДПВ, після відбуття двадцяти років покарання у приміщеннях камерного типу: вони можуть бути переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки (з 2016 р. – після відбуття десяти років покарання можуть бути переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки); у 2014 р. – забезпечено право засуджених на освіту (зокрема, для засуджених, які не мають загальної середньої освіти, у виправних колоніях утворюються консультаційні пункти). Також, з 2016 р. засуджені до довічного позбавлення волі мають право без обмеження витрачати гроші, зароблені у виправній колонії, одержані за переказами, за рахунок пенсії та іншого доходу.

Як бачимо, вітчизняне кримінальне та кримінально-виконавче законодавство та практика їх застосування упродовж останніх десятиліть в цілому змінювалися у бік гуманізації умов та порядку відбування покарань у виді позбавлення волі та ДПВ. Тому новації щодо можливостей умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі є логічним продовженням цієї тенденції [3, с. 350-352].

На нашу думку, доречно розглянути і інші спроби запровадження гуманістичних тенденцій в Україні. Так, наприклад, у Проекті Закону про внесення змін до законодавчих актів України щодо порядку призначення та виконання покарання у виді довічного позбавлення волі № 4679 від 10.04.2014 р. зазначено, що необхідно внести зміни до Кримінального кодексу України, внаслідок яких: 1) ДПВ не буде застосовуватися до жінок; 2) ДПВ не буде застосовуватися за готування до злочину та за замах на злочин; 3) буде передбачено умовно-дострокове звільнення засудженого до ДПВ, за умови відбуття ним не менше п‘ятнадцяти років покарання у виді ДПВ; 4) буде передбачено заміну судом невідбутої частини покарання більш м’яким (у цих випадках більш м’яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК України для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. У випадку заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням може бути лише позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років); 5) заміна невідбутої частини покарання більш м’яким буде можлива після фактичного відбуття засудженим не менше десяти років покарання у виді ДПВ. Проте даний проект було відкликано 27.11.2014 року [5].

Сьогодні процеси гуманізації законодавства України призвели до прийняття 14 травня 2015 р. за основу Верховною Радою України (у першому читанні) проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заміни довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням» (реєстр. № 2292), поданого народними депутатами України В. В. Чумаком та І. С. Луценко. Цим проектом передбачається, зокрема, уведення можливості заміни невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м’яким покаранням й умовно-дострокового звільнення таких засуджених (зміни до статей 81 і 82 КК України). А зміни до ч. 7 ст. 154 цього Кодексу пропонують механізм повторного розгляду питань умовно-дострокового звільнення від довічного позбавлення волі у випадку попередньої відмови в цьому.

Безумовно, що рішення про те, чи представляє довічно засуджений загрозу для суспільства, має бути максимально обґрунтованим. Тому головним при визначенні доцільності звільнення від довічного позбавлення волі є розробка виваженої, справедливої та гуманної процедури, що позволить оцінити готовність того чи іншого довічно ув’язненого до виходу на свободу [3, с. 352]. 03.10.2018 року цей Закон було відхилено.

Ще одним вагомим кроком був Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації кримінальної відповідальності жінок) № 2254а від 03.07.2015 р. Відповідно до цього проекту у частині другій статті 64 КК України слова «що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку» виключити. Таким чином, ДПВ не буде застосовуватися до жінок взагалі. Але депутати не підтримали законопроект в другому читанні та не направили його для підготовки на повторне друге читання, а пропозиції про повернення до голосування за це питання були відхилені. Тому, на превеликий жаль, 06.09.2016 р. даний проект так і не було прийнято [6].

Не можна оминути стороною Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку запобігання та протидії дискримінації в Україні № 6353 від 12.04.2017 р., у якому пропонується внести зміни до частини третьої статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Внаслідок цього, не буде вважатися дискримінацією встановлення різних видів та розмірів кримінальних покарань, порядку їх виконання та відбування. Окрім цього, пропонується частину другу статті 64 КК України викласти у такій редакції: «Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, до жінок, які вперше вчинили злочин, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину, на момент постановлення вироку». Тобто виключається можливість застосування ДПВ до жінок, які вперше вчинили злочин. На даний момент цей законопроект очікує розгляду (ще з 20.06.2017 р. вручено подання Комітету про розгляд) [7].

Беручи до уваги той факт, що станом на 01.01.2019 року в Україні до ДПВ засуджено 23 жінки (станом на 01.01.2018 та 01.07.2018 їх було 22), їх кількість не збільшується вже протягом тривалого часу (на момент подання законопроекту таких жінок було 24) і той факт, що держава витрачає значні кошти на утримання довічно засуджених жінок, ми повністю підтримуємо скасування для жінок такого виду покарання як ДПВ.

27 листопада 2018 року було оприлюднено Електронну петицію «Про скасування довічного позбавлення волі для жінок». Баранова Яна Вікторівна (автор (ініціатор)) у тексті петиції посилалася на те, що «світова практика застосування кримінальних покарань однозначно довела, що ймовірна суворість покарання не впливає на рівень злочинності, тобто не виконує превентивної функції. Тому, з точки зору боротьби зі злочинністю, довічне позбавлення волі не є абсолютно ефективною мірою покарання. Держава повинна шукати способи ресоціалізації своїх громадян, які вчинили злочини, не обмежуючись виключно їх ізоляцією, в тому числі довічною».

Доводячи свою позицію, автор петиції наводила наступні аргументи:

• довічне позбавлення волі жодним чином не виправляє, а є по суті лише помстою, проте, саме щире каяття та виправлення осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, є вагомішими цінностями цивілізованого суспільства, аніж помста чи кара;
• емпіричні дослідження підтверджують, що засуджені до довічного позбавлення волі, які звільняються достроково, мають менший і менш віолентний рецидив, аніж засуджені до інших видів покарань (свідчення того, що такі засуджені можуть виправлятися);
• стійка світова тенденція до відмови не тільки від смертної кари як найвищої міри покарання, але й скасування довічного ув’язнення (це питання вирішується або через пряме скасування такого виду покарання, або через створення інститутів перегляду та пом’якшення покарання після відбування певного строку із врахуванням поведінки засудженого та можливості його повернення до повноцінного вільного життя);
• навіть в країнах пострадянського простору на рівні кримінального законодавства такий вид покарання як довічне ув’язнення для жінок не передбачений взагалі (ДПВ не застосовується до жінок в Російській Федерації, Білорусі, Молдові, Казахстані, Азербайджані, Киргизстані, Узбекистані, Албанії та інших країнах із правовими системами, подібними до української);
• в усьому світі жінки складають невелику меншість серед тих, хто відбуває ДПВ;
• обставини вчинення злочинів жінками, тяжкість спричиненої ними шкоди, ступінь небезпеки цих жінок для суспільства менші, порівняно з чоловіками;
• значне число жінок, засуджених до ДПВ за серйозні насильницькі злочини, вчинювали їх через те, що самі неодноразово піддавались насильству (саме вразливість жінок в переважній більшості випадків є і причиною, і наслідком їх позбавлення волі);
• загальновизнаний принцип рівності засуджених перед законом не повинен означати рівності при призначенні їм покарання, умов його відбування чи рівності у поводженні, оскільки фізіологічні та психічні властивості жінок природно зумовлюють статеві відмінності почуттєвої, емоційної, вольової сфери;
• зазначені вище твердження дають змогу зробити висновок, що існуюча система кримінально-правового впливу щодо жінок у низці випадків є надмірно суворою й об’єктивно не обґрунтованою (державна політика стосовно жінок у різних галузях життєдіяльності суспільства ґрунтується на визнанні природних властивостей, статевих відмінностей психофізіологічного порядку, особливого соціального статусу, ролі у зміцненні моральних основ суспільства, родини, вихованні дітей. Відповідно, державна політика стосовно жінок у питанні призначення і відбування кримінальних покарань також повинна врахувати ці обставини);
• ідея скасування довічного ув’язнення для жінок в Україні не порушує питання рівності між чоловіками і жінками (справа «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» (Постанова від 24.01.17 р. справи № 60367/08 та 961/11)).

Враховуючи ці чинники, ми вважаємо виправданим скасувати на законодавчому рівні довічне позбавлення волі для жінок. Цей крок наблизить Україну до європейських цінностей прав людини, гуманності та справедливості та призведе до покращення міжнародного іміджу нашої країни [8].

Література

1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14
2. Інноваційний розвиток: освіта та наука XXI століття [текст]: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 19 червня 2018 року у м. Київ: зб. наук. праць «ΛΌГOΣ» / відп. за випуск Голденблат М.А. // ГО «Європейська наукова платформа». – Обухів: Друкарня ФОП Гуляєва В.М., 2018. – Т.1. – С.35-38. – Режим доступу: https://ukrlogos.in.ua/documents/19_06_2018_10.pdf
3. Бараш Є. Ю. Загальні тенденції гуманізації та перспективи пенітенціарної пробації щодо довічного позбавлення волі / Є. Ю. Бараш // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2015. – № 1(4). – С. 344–354. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nauka.nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/07/4_22.pdf
4. Тимошенко Ю. П. Особливості відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі засудженими: недосконалість правового регулювання / Ю. П. Тимошенко, О. М. Кревсун // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2015. – № 1. – С. 141–144.
5. Проект Закону про внесення змін до законодавчих актів України щодо порядку призначення та виконання покарання у виді довічного позбавлення волі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50614
6. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо гуманізації кримінальної відповідальності жінок) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=2254%D0%B0&skl=9
7. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку запобігання та протидії дискримінації в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=61595
8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://petition.president.gov.ua/petition/48523